ТОП просматриваемых книг сайта:
Земля (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн.Название Земля (збірник)
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-3566-0
Автор произведения Ольга Кобилянська
Жанр Зарубежная классика
– Аякже, аякже! – притакнув він із розіскреними очима. – Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом і полями тут і там, – треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? – Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докійко, – тягнув дальше, – тоді жалували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, – все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, – ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках, – скажіть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?
Вона притакнула головою і сказала:
– Але тепер можете собі вже ліпше пожити… Тепер маєте, слава Богу, відки!
– Ліпше? Ніби починати тепер те все з'їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів!
– Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці…
Він розсміявся.
– Ви так говорите нині, кумо, – сказав, – неначеб ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати?
Вона заперечила головою.
– Отже, видите! – закинув він із побідною веселістю. – Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля – працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав, Докійко!
– Так уже сам Бог дав… – повторила вона майже з жалем. – Так… уже сам… Бог… дав!
По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руці, – була з глини вироблена у формі колача, – почав наново:
– Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайло до бранки[29], а там… чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За пару місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його часть праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього.
– А не можете його вибрати з війська? – спитала Докія зниженим голосом.
– Я все зроблю, що зможу.
– А пан? – спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторону покоїв. – Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в селі нікого, такий добрий та ретельний!» – як же не може вам тут помогти?
– Я
Шутер – гравій, рінь, жорства.
Бранка – призов.