LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вам Зоня передала? – були одинокі мої слова.

      – Зоня. Але вам це прикро?

      – Прикро!

      – Не гнівайтеся! – просив він. – Праця ваша не находиться в негідних руках.

      – Але йшла через негідні руки!

      – Забудьте це!

      – Хіба можна?

      – Можна. – І він усміхнувся. – Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана кров'ю вашого серця, і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилі, коли я мовчала, – не розумію: чому це ви, мабуть замість motto[23], поклали стишок над працею:

      Es klingt mir oft im Herzen,

      Wie ein verlorener Klang,

      Der sich vergebens sehnet

      Zu tönen im Gesang.

      Ich kann das Lied nicht finden,

      Zu dem er taugen mag,

      Er wird wohl still verklingen

      Im tetzten Herzenschlag…[24]

      – Він, правда, перечеркнутой цілком, однак ви хотіли його покласти?

      – Я хотіла, – відповіла я, – я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не чуття, – поправилась я мимовільно, – лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсіди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсіди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?

      – Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

      – Яка праця? – спитала я іронічно.

      Він зчудувався.

      – Ну, я маю на увазі писання.

      – Справді? Не що інше?

      – Ні.

      – Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ, цілою душею, не розриваючись!

      – То потоніть!

      – Я би хотіла.

      – Зробіть це якимсь обов'язком для себе.

      – О, цього не треба, в мене є досить волі, і я люблю писання так само, як, наприклад, і музику, лише що?..

      – Що?

      – О, нічо, нічо! – і тут я урвала.

      – Що? – домагався він цікаво.

      – Я зроблю це якимсь обов'язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася,

Скачать книгу