LITMIR.BIZ

Скачать книгу

податкового урядника, котрий різнився від своїх товаришів величезним ростом, вдоволеним усміхом і грубим срібним перснем з синім камінцем на пальці. Цей урядник хвалився, – так оповідав вуйко, – що його жінка, за якою саме тепер «обглядається», мусить бути не лиш гарна, багата й освічена, але й музикальна, бо він не «пожертвується» кому-небудь!

      Уявляючи собі його, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій часті розігрітим лицем, трохи зизими[8] очима, шукає «музикальної» жінки, я розсміялась мимоволі вголос.

      Вуйко й тітка скинули на мене оком.

      – І чому ти, властиво, смієшся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренім тоні (дивна річ!), а тим часом тітка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.

      – Я так, вуйку, бо він такий смішний в своїй претензіональності! Самі знаєте, що він всіх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я, властиво, не повинна сміятися, воно більше сумно, як смішно! – Із тими словами промайнув мій погляд по тітці.

      – Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, інквізиторським поглядом. – Тепер дівчині годі вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай Богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хліба.

      Це тикалось мене. Спеціально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покірно голову, а несказанно гірке почуття проникло мою душу.

      – Це тобі, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? – говорила тітка з притиском дальше. – Ти за нього не пішла би. Ну, на щастя, в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, – шкода тільки, що їх уже нема. Врешті я й справді не знаю, що тобі дає причину грати роль якоїсь гордої. Ти, мабуть, щоденної боротьби о кусник хліба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?

      – Я, тітко? Я?! – вирвалось мені майже окликом з уст.

      – Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону й родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячністю будеш сягати за рукою такого «дурака»!

      – Ніколи, ніколи! – відповідала я зворушено.

      – Ха-ха-ха! Ніколи! І для чого ніколи, коли вільно спитати? Мабуть, тобі його становисько запідле?

      – Становисько ні, але він сам як чоловік не має для мене нічого симпатичного. Він не має ані крихітки, наприклад, тонкості в собі. Чи ви ніколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання? Тіточко! Я не могла би так жити! Моя натура, ціла моя вдача такі жадні якоїсь – як би то сказати? – тонкої коректності, якогось ніжного чувства… любові… – Тут і урвала я.

      Це зізнання, котре я, мов тайну, берегла в серці, вихопилося мені проти волі з уст, і я того дуже жалувала. Я відвернулася від тітки, щоби не стрінутися з її холодними насмішливими поглядами і щоби не помітила, що я спаленіла…

      – І ти не соромишся такі слова говорити? Мені в лице і при вуйку? Двадцятилітня дівчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годується таким трійлом Скачать книгу