LITMIR.BIZ

Скачать книгу

а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.

      – Як же ми, сестро, поділимось постіллю? – спитала Марта.

      – Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, – одказала Степанида.

      – Треба ділиться, – машинально промовила Марта ті самі слова. – Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! – аж просила Марта.

      – Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! – просила Степанида.

      Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:

      – Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.

      І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.

      Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерігала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.

      Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.

      Раз була чудова тепла година. Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачиняні. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.

      – Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? – крикнув Воздвиженський і плеснув у долоні, вступаючи в хату.

      – Адже бачиш! сиджу! – обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.

      – Ти смієшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!

      І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже як ліс, здорове як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров'яним промінням в кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під

Скачать книгу