LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» – він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».

      Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.

      – Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.

      – Студи, дураче, – порадив Латочка.

      – А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

      – Е, блат, який ротатий! Чого захотів.

      У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

      – Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.

      На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

      – А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.

      Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

      – Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

      – Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

      – Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.

      – Як так сіятимемо, – до осені вистачить.

      – Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.

      – Натурально. Як ви цього не розумієте?

      – Та ми розуміємо… Тільки…

      Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

      – Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

      – А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…

      Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмішкуватим.

      – А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю

Скачать книгу