Тьма і проліски - Андрій Процайло

Скачать книгу

б уже до школи!

      У школі Оля вчилася добре. Бо їй було цікаво – раз. І прагнула вирватися на волю – два. З клітки, якою для неї була рідна оселя. Дев’ять класів закінчила з відзнакою і повезла документи в Самбір, на вчительку початкових класів. Сама. Тато маму з нею не пустив, бо була робота. Тиждень, поки іспити складала, жила на квартирі. Цей час був початком великого раю – так дівчині сподобалася воля. Її ніхто нікуди не гнав і нею не попихав. Вставала, коли треба, підчитувала щось, гуляла містом. А в перервах – молилася. Просила Бога, щоб забрав її з клітки, бо відчувала, що крила мала. І такі… ого-го! Розмашисті, як в орлиці!

      Склала іспити – і ще тиждень пожила в місті. Гроші мала. Тато дав достатньо, гріх нарікати, аби дитина виглядала як годиться, а то ще люди подумають, що він лайдак. Сама трохи наскладала, та й мама свою копійчину підкинула, щоб батько не знав, звісно. Роздолля! Ще би на тиждень вистачило пожити в радість, навіть побрехеньку для батьків уже зготувала, щоб зостатися, так мама почала видзвонювати. Мовляв, сіножать, тато скаженіє, ще й однокласниця Юлька Ковалева, яка на бібліотекаря в Самборі документи подавала, жару підкинула, сказала, що нема чого там сидіти – про результати екзаменів повідомлять додому поштою.

      Оля їхала додому, трусячись по бездоріжжю у запилюженому автобусі, й мимоволі бештала Господа за те, що дозволив їй народитися там, де дідько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лісом, підпертий горами казан». Де купа безглуздої роботи і не видно просвітку. Коли приїхала у село, то перші кроки по рідній земельці їй взагалі не давалися. Стояла на зупинці, як бадилина, і питала солоного від її сліз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди відповідальність із себе скидають на нього. Тому мовчало. І спідлоба зиркало на юнака, який тремтів за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи ні, і який ніяк не міг збагнути – чого такій красуні бракує…

      Небо мовчало – Оля мусила йти додому.

      – Давай торбу, понесу!

      З-за зупинки примарою вигулькнув однокласник Васько Адамашок, злякавши Олю.

      – О Боже! – вирвалося в неї, хоча Василь був більше схожий на ведмедя, ніж на Бога. В свої шістнадцять виглядав справжнім чоловіком: широкоплечий, з лапищами, як у коваля, з дубовою чорною шевелюрою, волосся, як дріт, міцне. Якби ще був високий, то викапаний Шварценегер часів «Термінатора». Васько був парубок мовчазний, а біля Олі взагалі німів. У класі всі знали, що він на Олю «запав», піддражнювали його, але Василь традиційно відмовчувався, а Оля традиційно ігнорувала й однокласників, і Васька. Бо вона мала мету! А Васька на мішені поблизу її мети не було.

      Парубок узяв сумку, переступив з ноги на ногу, і оскільки обіцяв собі нині бути рішучим, мовив:

      – Пішли чи як?

      Оля його зміряла розпачем, осилила крок, другий і розійшлася. Парубок дибав поруч і не спускав з неї очей.

      – Щось не так? – запитала.

      – Ти вступила?

      – Не знаю ще, – дівчина зупинилася. – А що?

      – Я

Скачать книгу