LITMIR.BIZ

Скачать книгу

отруєння, слідству поки що не відомо.

      Сер Чарльз насупився.

      – Отруєння нікотином. Хіба нікотин така сильна речовина, щоб від неї люди падали без духу? Нічого я не розумію.

      – Що збираєтеся робити?

      – Робити? Куплю квиток на сьогоднішній «Блакитний потяг».

      – Що ж, – сказав містер Саттертвейт, – мабуть, я вчиню так само.

      – Ви? – Очі сера Чарльза вирячилися від подиву.

      – Це якраз моя галузь, – скромно відповів містер Саттертвейт. – Я маю… ем… трохи досвіду. До того ж я близько знайомий із тамтешнім констеблем – полковником Джонсоном. Це стане в пригоді.

      – Чудово! – вигукнув сер Чарльз. – Тоді замовлю нам купе в спальному вагоні.

      Містер Саттертвейт подумав: «Дівчина свого досягнула. Казала ж вона, що поверне його. Казала. Цікаво, наскільки щирий її лист».

      Еґґ Літтон-Ґор, безумовно, була опортуністкою.

      Сер Чарльз пішов по квитки, а Саттертвейт лишився прогулюватися в садку. Його свідомість насолоджувалася розв’язанням рівняння Еґґ Літтон-Ґор. Він захоплювався її енергійністю, рушійною силою всередині неї і притлумлював вікторіанський голос, який не схвалював ініціативу жінок у сердечних справах.

      Містер Саттертвейт був дуже спостережливим чоловіком. Розмірковуючи про жінок загалом і Еґґ Літтон-Ґор зокрема, він постійно відганяв від себе запитання:

      «Де я вже бачив цю голову такої незвичної форми?»

      Власник голови сидів і задумливо дивився перед собою. То був чоловік невисокого зросту з непропорційно великими вусами.

      Поряд із ним стояла з незадоволеним обличчям англійська дівчинка – спершу на одній нозі, потім на другій, потім замріяно смикаючи квітки лобелії.

      – Не роби цього, сонечко, – сказала мати, не відриваючись від журналу мод.

      – Мені нема чого робити.

      Невисокий чоловік озирнувся на неї, і тут містер Саттертвейт зрозумів, чия то голова.

      – Мсьє Пуаро, – сказав він. – Який приємний сюрприз.

      Бельгієць підвівся і кивнув.

      – Enchanté, monsieur[3].

      Вони потисли один одному руки, і містер Саттертвейт присів.

      – В Монте-Карло, здається, з’їхалися всі. Менш ніж півгодини тому я натрапив на сера Чарльза Картрайта, а тепер-от – на вас.

      – Сер Чарльз теж тут?

      – Так, займається вітрильним спортом. Ви знаєте, що він продав будинок у Лумуті?

      – О, ні. Я цього не знав. Я здивований.

      – А я не дуже. Здається, Картрайт не з тих, кому подобається довго жити далеко від світу.

      – О, так, тут я з вами згоден. Я здивований з іншої причини. Мені здавалося, що в сера Чарльза були інші підстави лишатися в Лумуті – дуже милі підстави, еге ж? Я маю рацію? Молода мадемуазель, яка так кумедно себе називає. Еґґ, чи не так?

      Очі чоловічка м’яко зблиснули.

      – То ви це помітили?

      – Ну звісно ж, помітив. Моє серце добре відчуває, хто в кого закоханий, – ваше, думаю, теж. І до того ж la jeunesse[4] ніколи не лишає байдужим.

      Він зітхнув.

      – Думаю, – сказав

Скачать книгу