Скачать книгу

організації[74]. Однак, незважаючи на це, анти могли виставити разом велику кількість воїнів – близько 100 тис. чоловік.

      Антам доводилося воювати з народами, які намагалися утвердитися на сучасних українських теренах. У IV ст. їхніми суперниками стали готи. Існує оповідь про те, що готський король Вінітар 379 р. розгромив і убив антського князя Божа з синами та ще 70 антськими старійшинами. І все ж готам не вдалося підкорити антів.

      Останні пережили гунську навалу. Й, наскільки можна судити, стали спільниками гунів у їхніх походах. 518–527 рр. анти здійснили походи на Балкани. А втім вони знаходили спільну мову з можновладцями Візантії, поступаючи до них на службу. Кінець Антському союзу поклали авари. 559–565 рр. тривали анто-аварські війни. 602 р. авари здійснили напад на антів, розгромивши їх. З того часу Антський союз практично припинив своє існування.

      Із послабленням Аварського каганату, до складу якого входили й слов’янські племена, на його землях з’являються державні утворення слов’ян. Першим із них стала згадувана держава Само. Унаслідок розпаду каганату виникла держава хорватів у Далмації. Показово, що титул її верховних правителів іменувався «баном» (від імені Баян, як часто називали аварських правителів)[75]. Ймовірно, на теренах занепалого Аварського каганату з’являється й держава волинян (Валінана), про яку є згадка у арабських джерелах.

      Археологічні дослідження дають підстави говорити про відносно високий розвиток Волинської землі в епоху раннього Середньовіччя. Тут існували значні поселення, які займали площу близько 10 гектарів і більше[76]. Принагідно зазначимо, що Київ часів князя Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географі» – пам’ятці, яка відноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волині, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 міст[77].

      Арабський географ та історик Абу ль-Хасан Алі аль-Мас’уді (896–956) у своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана 943–947 рр., зокрема, говорив про сакаліба, тобто слов’ян, таке: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає святого письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому»[78].

      Наведене свідчення аль-Мас’уді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, у них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.

      Держава

Скачать книгу


<p>74</p>

Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. С. 176.

<p>75</p>

Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 140.

<p>76</p>

Прищепа Б. Погоринські міста в Х-ХІІІ ст. Рівне, 2016. С. 41–54.

<p>77</p>

Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи ІХ ст. Український історичний журнал. 2009. № 5. С. 12–34.

<p>78</p>

Цит. за: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. Рівне, 2016. С. 18.