ТОП просматриваемых книг сайта:
Метелик. Анри Шарьер
Читать онлайн.Название Метелик
Год выпуска 1969
isbn 9786171277847
Автор произведения Анри Шарьер
Жанр Зарубежная классика
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Так.
– Скільки приблизно миль?
– Ви будете там за два дні, – каже капітан.
– До побачення. Усім щиро дякуємо.
– Капітан корабля передає вітання, він захоплений вашою мужністю мореплавців.
– Дякуємо, прощавайте.
Танкер обережно відпливає, майже черкаючи човен, я відгрібаю, боячись потрапити в бурун від гвинта, і в цю мить хтось із моряків кидає мені морський кашкет. Він падає точно посередині човна, на ньому золота стрічка й морський якір, двома днями пізніше я маю його на голові, коли ми без жодних історій прибуваємо в Тринідад.
Тринідад
Задовго до того, як ми побачили землю, птахи провіщають, що до неї не так уже й далеко. Сьома тридцять ранку, коли вони починають літати довкола човна.
– Хлопці, ми прибуваємо! Попереду земля! Першу, найважчу частину втечі завершено. Хай живе свобода!
Кожен з нас виявляє свою радість хлоп’ячими вигуками. Наші обличчя блищать від олії какао, яку для полегшення опіків нам скинули з корабля, що трапився на нашому шляху. Близько дев’ятої години ми бачимо суходіл. Свіжий, але не дуже сильний вітер жене нас на пристойній швидкості досить спокійним морем. І лише близько четвертої пополудні ми розрізняємо деталі на видовженому острові, обрамленому невеличкими групками біленьких будиночків, його вершина суціль вкрита кокосовими пальмами. Наразі ми не можемо визначити, це острів чи півострів і чи мешкають у тих будиночках люди. Трохи більше, ніж за годину, ми помічаємо людей, які біжать до берега, до якого ми скеровуємо свій човен. Не минає й двадцяти хвилин, як на березі збирається строката юрба. Назустріч нам на берег висипало все селище. Пізніше ми дізнаємося, що його назва – Сан-Фернандо.
Метрів за триста від берега я кидаю якір. Роблю це, з одного боку, щоб побачити реакцію людей, з іншого, – щоб не пробити човна, якщо раптом морське дно вкрите коралами. Ми згортаємо вітрила й чекаємо. До нас прямує маленьке каное. На борту двоє темношкірих, які гребуть, і білий чоловік у захисному шоломі.
– Ласкаво просимо на Тринідад! – каже він чистісінькою французькою мовою. Темношкірі всміхаються на всі тридцять два зуби.
– Дякуємо на доброму слові, месьє. Підкажіть, дно піщане чи вкрите коралами?
– Піщане. Можете безперешкодно йти до самісінького пляжу.
Ми піднімаємо якір, хвилі поволі підштовхують нас до берега. Щойно ми торкнулися дна, у воду заходить десяток чоловіків, які вправно витягують човен на берег. Усі нас роздивляються, лагідно торкаються, жінки – темношкірі, креолки та індіанки – жестами кудись нас запрошують. Усі хочуть, щоб ми зайшли в їхню домівку, це нам французькою розтлумачує білий чоловік. Матюретт бере жменю піску й підносить до вуст, щоб поцілувати. Оце так радість! Білий, якому я розповів про стан Клузіо, велить перенести його у свій будиночок, що поруч із пляжем. І каже, що ми можемо залишити все в човні до ранку, ніхто там нічого не візьме. Усі називають мене капітаном – мені смішно, що мене так охрестили. Усі повторюють:
– Good captain, long ride on small boat![9]
Смеркає, я прошу витягнути човен далі на берег і прив’язати до більшого,
9
Хороший капітан, довга подорож на маленькому човнику! (