LITMIR.BIZ

Скачать книгу

з опалих ясен стирчать три дуже довгі жовті зуби, які впираються в голу кістку верхньої щелепи. У нього лише одне вухо. Він кладе на стіл забинтовану руку, праву. Двома єдиними пальцями лівої тримає товсту й довгу сигару, яку цілком певно скрутив сам з листка напівдостиглого тютюну, бо вона зеленкувата. Повіка є тільки на правому оці, на лівому вона відсутня, видно глибоку рану, що тягнеться від ока до верхньої лінії лоба, гублячись у густому сивому волоссі.

      Він дуже хрипко каже:

      – Ми допоможемо тобі, хлопче. Тут не варто залишатися, щоб не стати таким, як я, я цього не хочу.

      – Дякую.

      – Мене звати Жан Безстрашний, я з передмістя. Колись, прибувши на каторгу, я був гарнішим, здоровішим і сильнішим за тебе. Ось що стало зі мною за десять років.

      – Тебе не лікують?

      – Лікують. Мені стало краще, коли почали отримувати уколи олії чаульмугри. Дивися.

      Він повертає голову й показує лівий бік.

      – Тут підсихає.

      Мене охоплює почуття глибокого співчуття, і я піднімаю руку, щоб торкнутися його лівої щоки, продемонструвати свою дружню прихильність; він різко відхиляється й каже:

      – Дякую, що захотіли торкнутися мене, але ніколи не торкайтеся хворого, не їжте й не пийте з його посуду.

      Це було єдине обличчя прокаженого, яке я бачив, бо йому вистачило мужності витримати мій погляд.

      – То де той хлопець?

      На порозі розчинених дверей видно тінь невисокого, трішки вищого за карлика чоловіка.

      – Туссен та інші хочуть його бачити.

      Жан Безстрашний підводиться й велить іти за ним. Ми всі виходимо в ніч: четверо чи п’ятеро – попереду, я – поруч із Жаном Безстрашним, інші – позаду. Коли трьома хвилинами пізніше ми виходимо на еспланаду, молодик слабко освітлює цей своєрідний майданчик. Це пласка частина острова. Посе редині – будинок. Два вікна освітлені. Перед дверима на нас чекає зо два десятки чоловіків, ми йдемо до них. Коли ми підходимо до дверей, усі відступають убік, щоб нас пропустити. Це прямокутна зала метрів десять завдовжки й приблизно чотири завширшки. Своєрідний камін з чотирьох однакових величезних каменів, де палає вогонь. Залу освітлюють дві керосинові штормові лампи. На табуретці сидить чоловік без віку з блідим обличчям. За ним – іще п’ять чи шість осіб. У нього чорні очі, він каже:

      – Я Туссен Корсиканець. Ти, напевно, Метелик?

      – Так.

      – На каторзі новини поширюються швидко, так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів рушницю?

      – Ми викинули її в річку.

      – Де саме?

      – Навпроти лікарняної стіни, якраз там, де зістрибнули.

      – Тож її можна забрати?

      – Думаю, так: вода там неглибока.

      – Звідки знаєш?

      – Нам довелося зайти у воду, бо ми переносили в човен свого пораненого друга.

      – Що з ним?

      – Зламав ногу.

      – І що ви зробили?

      – Я приклав розщеплені гілки з двох боків і зробив щось на зразок бандажа на нозі.

      – Йому боляче?

      – Так.

      – Де він?

      – У

Скачать книгу