Метелик - Анри Шарьер

Скачать книгу

перед собою.

      На те, щоб вишикуватись, поставивши мішок перед собою, знадобилося хвилин двадцять.

      – Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зав’яжіть рукави… Дуже добре. Гей, ти, збери пакети й склади їх у камеру… Одягніться, натягніть труси, нижню сорочку, штани в смужку, блузу в смужку, шкарпетки й черевики… Чи всі одяглися?

      – Так, пане наглядачу.

      – Гаразд. Вовняний светр виймається з мішка, якщо піде дощ або щоб уберегти себе від холоду. Мішки на ліве плече!.. Колоною по двоє за мною руш!

      Той, що з шевронами, попереду, двоє з боків, четвертий наглядач у хвості, наша маленька колона прямує на подвір’я. Менш як за дві години вісімсот десять каторжників стоять у строю. Викликають сорок осіб, серед яких ми з Деґа й три колишні втікачі – Жуло, Ґалґані й Сантіні. Ці сорок осіб шикуються по десять у ряду. На чолі колони, яка формується, збоку кожного ряду йде наглядач. Ні ланцюгів, ні кайданків. На відстані трьох метрів перед нами задкують десять жандармів. Вони стежать за нами, тримаючи гвинтівки в руках, кожного жандарма скеровує інший, тримаючись за кобуру.

      Велика брама цитаделі розчиняється, колона крокує повільно. У міру того, як ми виходимо з фортеці, до конвою долучаються жандарми з рушницею або кулеметом у руках, вони йдуть поряд приблизно на відстані двох метрів. Збоку жандарми стримують величезний натовп роззяв, які прийшли подивитися на від’їзд на каторгу. На півдорозі до пристані з вікон одного з будинків долинає тихий свист крізь зуби. Я підводжу голову й бачу у вікні свою дружину Ненетт і друга Антуана Д. Дружина Деґа Паула і його друг Антуан Жілетті стоять в іншому вікні. Деґа також їх помітив – ми крокуємо, не зводячи очей з вікон весь час, наскільки це можливо. Я востаннє бачу свою дружину та свого друга Антуана, пізніше він загине під час бомбардування в Марселі. Оскільки всі мовчать, панує абсолютна тиша. Ні в’язень, ні наглядач, ні жандарм, ні публіка не порушують цей справді гіркий момент, коли всі розуміють, що ці тисяча вісімсот чоловіків зараз назавжди зникнуть з нормального життя.

      Розпочинається підйом на борт. Ми, сорок перших осіб, проходимо вглиб трюму, у клітку з товстими прутами. На ній картонка. Я читаю: «Зал № 1, 40 осіб дуже спеціальної категорії. Постійна посилена пильність». Кожному видають підвісне ліжко. Повно кілець для його підвішування. Хтось мене обіймає, це Жуло. Йому все це знайоме, адже десять років тому він уже здійснив таку подорож. І знає, що і як. Він каже:

      – Швидше йди сюди. Почепи мішок на кільце, де повісиш ліжко. Це місце коло двох зачинених ілюмінаторів, але в морі їх відчинять, тут буде легше дихати, ніж будь-де в цій клітці.

      Я знайомлю його з Деґа. Ми розмовляємо, коли до нас підходить якийсь чоловік. Жуло рукою перегороджує йому шлях зі словами:

      – Ніколи сюди не підходь, якщо хочеш дістатися на каторгу живим. Зрозумів?

      – Так, – відповідає той.

      – І знаєш чому?

      – Так.

      – Тоді щезни.

      Хлопець відходить. Деґа неприховано тішиться цим проявом сили:

      – З вами двома я можу спати спокійно.

      Жуло

Скачать книгу