LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не пояснювану впертість єдиного їхнього синочка. Попервах зростав він жвавим і задерикуватим, навіть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сімейства лише веселий сміх. Навчаючись у першому класі, перебивався з «трійок» на «двійки», а якщо приносив у щоденнику «четвірку», то це було справжнім святом. Коротше кажучи, зірок з неба не хапав і ніяких особливих надій не подавав.

      Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсі, щоб уроки перевірити та за викликом класної керівниці сходити до школи на бесіду. А вже ввечері Генрик Вітольдович, прийшовши з райхарчокомбінату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав від себе порцію «ременяки» – більшу чи меншу, залежно від ступеня важкості вчительських скарг.

      Зважаючи на подібні «досягнення», у будь-які перспективи маленького Владька серйозно не вірив ніхто, окрім хіба що діда, який жив за три вулиці від їхнього будинку. Старий Вітольд намагався вплинути на ситуацію в оригінальний спосіб: урочисто присягнувся, що подарує онукові бувалий, але все ще повною мірою робочий наган, принесений з війни, – якщо тільки хлопчик переконливо доведе, що гідний такої нагороди!.. Батьки аж ніяк не зраділи дідовій обіцянці, оскільки до сімейства Нідзелінських почали доходити непевні чутки, нібито їхній шибеник зв’язався з місцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися під укіс, бракувало тільки власного пістолета, люблячим дідусем подарованого…

      Як раптом з малим сталося щось незрозуміле: одного разу він повернувся додому не ввечері, а пізньої серпневої ночі та ще й у брудному подраному одязі. Про те, що з ним сталося, мовчав не гірше від героя-партизана на гестапівському допиті. Призначену батьком порцію «ременяки» прийняв з дуже підозрілою покірністю. Невдовзі Генрику Вітольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсім з котушок злетів – зі шпаною розсварився, натомість з безхатьком зв’язався!..

      Костопіль – місто невелике, тут всі усе про всіх знають. Отож невдовзі підтвердилося: Владька справді неодноразово бачили в компанії колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка і безхатька на прізвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна річ: Генрик Вітольдович хапався за «ременяку» дедалі рідше, оскільки у другому класі синок перебивався вже з трійок на четвірки, у третьому класі вийшов у «тверді хорошисти», а надалі в його щоденнику зачастили п’ятірки.

      – Отак вона діє, ця чудівна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вітольдович і незмінно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дід Вітольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цілий начальник мармеладного цеху! А там дивись – і в замдиректори нашого заводу продтоварів виб’юся. А може, і в директори, хтозна?!

      Вислуховуючи це, дружина Грася лише відверталася і тим самим ховала поблажливу посмішку. Що ж до діда Вітольда, то якось він запросив сина в гості, а тоді вручив йому невеличкий пакунок зі словами:

      – Як онучок себе проявить, передаси йому це. Я ж бо обіцяв.

      Справді, дід не

Скачать книгу