LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – А в нас як би вчинили? – Остап пригадав нещодавнє вбивство марокканця студентами у Харкові. – Перебили б уже всіх людей арабського походження. До того ж ти збираєшся нагло фотографувати їхніх мертвих родичів і друзів. Сказилася!

      – Так, Марто, залишайся в хостелі, – ще один шепіт пролунав з другого ярусу сусіднього ліжка.

      – Вєталь, не твоя справа, – Марта не на жарт починала злитися. Невже важко підтримати її у такий важливий момент? – Ти чого не спиш?!

      – Та тут ніхто не спить!

      Усі троє примружилися: кімнатою тьмяно поширилося жовтувате світло від слабо закріпленої до стелі лампи. Біля вимикача сидів Ян.

      – Тільки бездушна скотина може заснути після того, що трапилось, – сказав він.

      – Ви як хочете, – випросталась дівчина, – а я піду гляну, що коїться на вулицях.

      Вона вхопила невелику чорну торбинку від фотоапарата й заховала запасні SD-карти до кишені коротких блакитних джинсів.

      – Марто, не можна! Підеш, коли зійде сонце.

      – Коли зійде сонце, усе приберуть та й взагалі можуть спровадити нас до аеропорту.

      – Марто…

      – Не зли мене! Хтось піде зі мною?

      Дівчина обійшла поглядом друзів. Ніхто не ворушився. З одного боку, всі розуміли, що йти в таку ніч у Медіну – безглуздя, а з іншого, боялись відпускати Марту саму.

      – Це погано закінчиться, – Остап знову спробував переконати дівчину, але його перебив шурхіт із сусіднього ліжка.

      – Я піду, – спокійно промовив Віталій, надягаючи шорти, а тоді обернувся до Остапа. – Вона ж уперта, і все одно піде, що б ми їй не говорили. Тому краще я піду з нею.

      Остап одразу зметикував, що й до чого: друг знайшов спосіб залишитися із нею удвох, та ще й вночі, незважаючи на небезпеку вулиць. Такий вчинок робив його героєм в очах дівчини.

      «Не здивуюся, якщо ти там її й оформиш», – мимрив про себе Остап.

      – Ви що, подуріли? – Ян не вірив у те, що відбувалося. – Навіщо вам це? Жити набридло?

      – Ми їм не няньки. Нехай роблять що хочуть.

      – Гаразд. – Ян нервово розправив кучері та насупився. – Трупи ваші залишимо тут. Ніхто їх не забиратиме. Принаймні я – точно.

      – Подумай про батьків, Марто, – востаннє спробував отямити їх Остап.

      Реакція дівчини нагадувала важке спускання повітря з кульки: їй набридало виправдовуватись та пояснювати очевидне.

      – А до чого тут батьки? – вона намагалась не кричати, але й водночас говорити переконливо. – Усе з ними буде гаразд, вони ні про що не дізнаються, – на мить Марта замовкла, обдумуючи, чи казати наступне, і таки зважилась: – Тобі узагалі про них не потрібно думати, тому мовчав би краще.

      Настільки промовистого погляду дівчина ще не бачила.

      – Вимітайтеся звідси, – гаркнув Остап.