LITMIR.BIZ

Скачать книгу

про трагічне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нині в різних країнах, але скрізь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.

      Довго не хотіла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким інструментом і з якого боку підступитися? Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невідомого. Стало зрозуміло: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, попереду на нас чекають жорстокіші й тотальніші, але до часу ще закриті від очей. Щось там уже після Чорнобиля привідкрилося…

      У пам’яті залишилося, як старий таксист розпачливо вилаявся, коли голуб ударився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть: ситуація під контролем».

      У міських парках згрібали листя й вивозили за місто, там листя ховали. Зрізали землю із забруднених плям і теж ховали – землю ховали в землі. Ховали дрова, траву. У всіх були трохи божевільні обличчя. Розповідав старий пасічник: «Вийшов уранці в садок – чогось бракує, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли. Жодної! Що? Що це? І другого дня вони не вилетіли, і третього… Потім нам повідомили, що на атомній станції – аварія, а вона поряд. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні». Чорнобильська інформація в газетах вся складалася з воєнних слів: вибух, герої, солдати, евакуація… На самій станції працювало КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ішов поголос, що аварія – запланована акція західних спецслужб, аби підірвати табір соціалізму. У напрямку Чорнобиля рухалася військова техніка, їхали солдати. Система діяла, як зазвичай, повоєнному, але солдат із новеньким автоматом у цьому новому світі був трагічним. Усе, що він міг – набрати великі дози опромінення й померти, коли повернеться додому.

      На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську.

      Радіацію не можна було побачити, помацати, відчути її запах… Такий знайомий і незнайомий світ уже оточував нас. Коли я поїхала в зону, мені швидко пояснили: квіти рвати не можна, сідати на траву не можна, воду з колодязя не пити… Смерть зачаїлася всюди, але це вже була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому образі. Старі люди, які пережили війну, знову їхали в евакуацію – дивилися на небо: «Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Хіба це війна? А треба ставати біженцями».

      Уранці всі пожадливо хапали газети й одразу відкладали їх розчаровано – шпигунів не знайшли. Про ворогів народу не пишуть. Світ без шпигунів і ворогів народу теж був незнайомим. Починалося щось нове. Чорнобиль слідом за Афганістаном робив нас вільними людьми.

      Для мене світ розсунувся. У зоні я почувала себе ані білорускою, ані росіянкою, ані українкою, а представником біологічного виду, який може бути знищений. Збіглися дві катастрофи: соціальна – занурювалася під воду соціалістична Атлантида, і космічна – Чорнобиль. Падіння імперії турбувало всіх:

Скачать книгу