Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич

Скачать книгу

на поясах блищать. Ремені з червоними зірочками. Немає моря без води, а війни – без крові. Бог дає життя, а під час війни його забирає будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоїть. І голос його почую. Озирнусь – нікого. Взагалі… взагалі… Що ти, Сашку, накоїв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землі горів, так на небі не буде. Відмучився. Десь же зберігаються всі наші сльози… Як там його зустрінуть? Каліки по землі повзають, паралізовані лежать, німі живуть. Не нам вирішувати… не наша воля… (Хреститься.)

      Довіку я війну не забуду… Німці увійшли до села… Молоді, веселі. І такий був гуркіт! Вони в’їхали на величезних машинах, і мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього ніколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспі були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькі машини. А ці! Як будинок! Я побачила їхніх коней, не кінь, а гора. На школі вони написали фарбою: «Червона Армія вас кинула!» Почалися німецькі порядки… У нас жило багато євреїв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зібрали й повезли в містечко. Вони були з подушками, ковдрами, а їх одразу всіх повбивали. Зібрали з усього району й постріляли в один день. Скинули в яму… Тисячі… тисячі людей… Розповідали, що три доби кров ішла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому місці тепер парк. Зона відпочинку. Із того світу нема привіту. Ніхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)

      Не знаю… як воно було? Самі вони прибилися до неї чи вона їх у лісі знайшла? Сусідка наша переховувала в повітці двох єврейських хлопчиків, гарних-прегарних. Янголята! Усіх розстріляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вісім, а другому – десять років. І наша мама їм молоко носила… «Діти, ні-ні… – просила вона нас. – Нікому ані слова». А в тій родині був старий-престарий дід, ще ту війну з німцями пам’ятав… Першу… Він їх годує і плаче: «Ой, дітки, зловлять вас і будуть мучити. Міг би, так краще б я сам вас убив». Такі слова… А чорт усе чує… (Хреститься.) Приїхали три німці на чорному мотоциклі з великим чорним собакою. Хтось доніс… Завжди є такі люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душі… І серце в них медичне, а не людське. Нікого їм не шкода. Хлопчики побігли в поле… в жито… Німці нацькували на них собаку… Збирали люди їх потім по шматочках… по ганчірочці… Нічого було ховати, й ніхто не знав, під яким прізвищем. Сусідку німці прив’язали до мотоцикла, вона бігла, поки серце не розірвалося… (Уже й не витирає сльози.) Під час війни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночі – почують миші. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.

      Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’ємо із Сашком по скляночці… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалі… взагалі… У десять років залишився він у родині за батька, й за брата. А мені, коли закінчилася війна, виповнилося шістнадцять років. Пішла працювати на цементний завод. Треба мамі допомагати. Тягали мішки з цементом по п’ятдесят кіло, вантажили на бортову машину пісок, гравій, арматуру. А я хотіла

Скачать книгу