LITMIR.BIZ

Скачать книгу

кров – чи то чужа, чи своя – кіркою просякла лляну сорочку під панциром, від роздратування та власної безпорадності хотілося кричати. Ще більше кричати, що він не хоче тут помирати у свої дев’ятнадцять років! Ледь притомний від спраги! На шибениці! А коли він згадує свою невістку, мадам Ізабеллу, її чорні очі із тонкими золотавими смужками, її посмішку, аж прозорі білі руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзає по льоду, то Рауль ладен був завити від безсилої люті. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разів повторював він подумки ту присягу, коли бачив її при дворі, коли приніс їй звістку про смерть чоловіка, коли її відвели у вдовин покій на сім тижнів, коли її забрали рік тому у королівське абатство Фонтенвро, аби відбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разів змогу, та не дозволити собі навіть пальцем її торкнутися! Чи вагався б він хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогодні, ось так… Чи почув би він бодай слово її заперечень? «Присягаюсь… Усім святим присягаюсь: якщо мені судилось звідси вибратись живим, Ізабелла буде моєю, хто б не став мені на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду більше нарікати, що не мав достатньо волі, аби вчинити так, як я хочу».

      Вітерець знову війнув запахом яблуневого цвіту, Рауль облизав сухі обвітрені губи. Як же хочеться бодай чистої криничної води! І навіть серед цих рознесених кулевринами стін, серед лісу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тіл та випущених нутрощів Рауль гостро відчув, що він живий до нестями.

      Лорд Монтгомері, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нічний штурм та вакханалії цього дня, давав на горіхи своїм джурам, які зв’язали дворянина королівської крові. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто віддав йому свою зброю. Лорд Монтгомері завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежність до родини Вандомів, за всіма звичаями після присяги не залишати замку Рауль мав розділити вино, жінок і переможну радість англійців. І якщо перелякані селянки не викликали в нього жодного захоплення, то від вина Рауль і справді не відмовився б. Спрага, голод й жах минулої ночі та дня мали бути потоплені бодай у недовгому забутті. Рауль жадібно схопив запропонований англійцем глек і почав квапливо пити. Вино червоними цівками розтікалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкість у ногах…

      Аж раптом його щосили вдарили по спині, він випустив глек і упав. Та коли підвів голову, то зрозумів чому: до Шуазі в’їхав сам король Англії! Через те, що Вандом стояв на колінах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величністю слідували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер і кілька юних джур, коротко підстрижених, в однакових кірасах із королівським гербом. Його величність був нахмурений і чимось роздратований, він зробив кілька зауважень джурам англійською, Рауль не зрозумів змісту, проте добре зауважив, що хлопці побіліли, як крейда. Про сувору дисципліну

Скачать книгу