LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

      – То тільки, говориш, підговорити у пивну?

      – Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою!

      – Та я піду… А десятка ж буде?

      – Як удачна робота буде, то й дві дам!

      – Ну?!

      – Їй-богу! Так обіцяєш?

      – Обіцяю.

      – Їй-богу?

      – Їй-богу.

      – Ну, гляди ж! – устав Андрій.

      – О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… – встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

      – Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

      – Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

      – Ну, гляди! Прощай!

      «А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», – виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

      На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Маркá Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

      – Болить і досі? – тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.

      – Дуже болить? – ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, – це все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:

      – От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…

      І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…», заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози,

Скачать книгу