LITMIR.BIZ

Скачать книгу

хочу побратися з Вітровою донькою. Ходіть зі мною і будете моїми старостами.

      Сусіди витріщили очі – думали, що Тимофій здурів.

      – Що, хочеш шукати вітру в полі? – кажуть. – Ой, будеш, небоже, тонко свистіти. Будь парубком, а не пустим зіллям.

      Ніхто не пішов з ним.

      Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.

      – Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.

      – Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе Вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.

      – Не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, – відповіла зайчиха.

      Поскакав зайчик вперед, а Тимофій пішов за ним. Вийшли з лісу, ідуть полями. Коли при дорозі бачать чоловіка, височенного, як стара ялина. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.

      Тимофій розреготався.

      – Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.

      – Зціляю і оживлюю дерева.

      – А хто ти будеш?

      – Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?

      – Я – Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.

      – І я піду з тобою. Попрохаю Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.

      – Ходімо.

      Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Боязко заходити.

      – Ти відчиняй, – промовив Тимофій.

      – Та ні, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, – відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотіло від страху.

      Довго б ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік неодруженим звікувати. Він заплющив очі і відчинив двері.

      Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повиснули.

      – Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.

      Батько дерев першим заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.

      – Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.

      – Добре, нехай буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.

      Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи заїкуватого, і відповів:

      – Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене.

Скачать книгу