Скачать книгу

дістав із бездонної кишені штанів торбиночку з позолоченими горіхами (купив у корчмі по дорозі), розкрив її перед малечею:

      – Пригощайтесь на здоров’я.

      Хлопчаки потяглися до золотих крем’яхів, дівчинка соромилася, й Сірко висипав горіхи у її маленьку жменьку. Вони там всі не вмістилися, кілька впало на лежанку. Найстарший, літ дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгій, до п’ят, сорочці скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катрані горілкою. Був це міцний, корчакуватий чоловік зі стриженою в кружок, схожою на казан, головою і короткими, дужими руками. І все у Верещаковому домі було міцне, будоване на безвік. Стіни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський розмальований сволок, широкі й товсті, в долоню, липові та дубові лави, навіть миски, які подавала на стіл господиня, були не такі, як у всіх: важкі й великі. Їли печене сало, холодець з хроном, вергуни і локшину, запиваючи все це запашним узваром із дичок. Добрі дикі груші ростуть на запорозьких землях, надійно всівся на них Верещака, справно платить Січі податі й сам має дещицю.

      По тому до горниці зайшли всі троє запорожців: Верещака, Заволока і сердюцький хорунжий Грива – високий чоловік з перекошеним ротом, позначеним шрамом, – від удару шаблею. Знову гомоніли про сніги, – то на врожай, – ось тільки лягли на незамерзлу землю, озимина може підіпріти, та й худобі під весну буде сутужно: вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сірко запитав, як пройшли Різдвяні свята в гетьманській столиці, про те розповів Заволока, розповідав із захватом, аж захлинався:

      – З огнистою стрільбою.

      – Як у панів? – запитав Кайдан.

      – А чим ми гірші? – блиснув очима Оська. – Приїхали майже всі полковники, і вся генеральна старшина з’їхалася…

      Ще довго ходили околясом.

      Врешті Черняченко мовив:

      – Нам би, пане кошовий, погомоніти око в око.

      Сірко сидів на лаві незворушно, навіть бровою не поворухнув.

      – Либонь, ти козацьку регулу знаєш…

      – Знаю то знаю…

      – Не маю права вести перемови в таїні од козаків.

      Черняченкові одвисла нижня губа, він бринькав по ній пальцями, розмірковуючи, як йому повестися далі. Самойлович уповноважував його до таємної розмови. «Обіцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Січі, й інші слободи та міста обіцяй, там видно буде. Свинцю і пороху також, і хлібного довозу…» Обіцяй, аби Січ визнала його над собою. В цю мить майже ненавидів гетьмана, хоч був усім зобов’язаний тільки йому. Легко варнякати отамо в Батурині, приїхав би хоч раз в оці нетрі. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченкові доводиться пірнати у вершу. Гнівався на Сірка й нервувався, бо не було іншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зітхнув:

      – Не горнеться Січ до гетьмана, не горнеться.

      Сірко зітхнув теж, удавано чи насправжки:

      – Не горнеться гетьман до Січі, не горнеться.

      – Та то ж гетьман!

      – А то – Січ. Скільки Самойлович

Скачать книгу