Яса. Том 2 - Юрій Мушкетик Історія України в романах

Скачать книгу

Останній, хто його бачив, – Кайдан, Сироватка розшукав його і розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, він запевняв, що втонути Лаврін не міг, що татарські дозори не підстрелили козака. Кайдан лежав на стіні, доки Перехрест не одплив на півверстви вниз по річці.

      – Рвався кудись Лаврін, – сказав Кайдан, розчісуючи саморуч випиляним з кістки гребінцем важку, мов кінський хвіст, чуприну, – не лише од турецького аркана втікав. Просив його, щоб почекав за Кам’яним Горлом, одказав: «Не чекатиму». Щось його канудило й манило. Мо’, де золото назнав?

      – Хіба б не поділився з тобою? – з образою в голосі сказав Сироватка.

      Кайдан поглянув на нього здивованими, довірливими, як у дитини, очима, мить подумав і ствердно хитнув головою:

      – Правда. Поділився б безпремінно. Тоді хтозна, куди він поривався. Мо’, комусь слово дав?

      Ця розмова трохи одм’якшила Сироватці душу, він аж спробував підвеселити себе звичним: «Біда біду…» – та не підвеселив. Ох, не минула вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лавріна, не може воно так страшно заарканити чоловіка. Хотів було піти до ворожбита, нехай би видивився Лаврінів слід у чорній воді або в розтопленому олові, нехай би зняв з нього приворот, але не пішов. Не йняв віри нинішнім ворожбитам. Вельми багато їх розвелося, курять вонючим зіллям, палять собачу шерсть, обмовляють один одного, а власної долі не розгадав жоден. Останній справжній ворожбит – Свічкар – помер літ двадцять тому. Жив не в курені й не біля базарища, а в кузі на острівці Ігрень, плати за своє ворожбитство не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього ні старого цапа, ні сови, ні прирученого ужаки, бо «що може знати, – казав Свічкар, – про людину нікчемна тварюка?» Він все вичитував із зір, з очей прибульця та з чистої води. Він і собі провістив смерть на клечальну неділю, на клечальній неділі й помер. Звичайно, є й серед нинішніх такі, котрі не стільки ворожать, скільки знахарюють, і знахарюють добре, знаються на хворобах, на всіляких травах і коріннях, але на долях – зась. Доля, вона… Може, й Бог не завжди знає, що чекає чоловіка на його путі. Бо ж часом йому таке вироїться, так його закрутить, що вкоїть, чого й сам не сподівався. Та цур, краще не думати про це.

      З цими думами Мокій послав руку в кишеню шароварів, намацав капшук з грішми, посунув у бік базарища. На Січ саме валом валили запорожці. Завтра Різдво – найбільший годовий празник, і башлівка – розподіл усіх січових угідь, і вибори старшини, тут і останнє ледащо не влежить на печі в зимівнику. Йшли партіями – з форпостів, залог, добиралися гуртами, валками – од далеких зимівників, поверталися з городових полків, із Слобожанщини, поверталися й ті, які їздили до родаків чи пригрілися біля жалісливих удовиць. Йшли лугарі, степовики, заволоки, статкові й нетяги, багаті й голоколінчики, кобзарі й лірники, старшини і прості, старці і каліки, їхали розвальнями, глабцями, штильовими саньми – козирками, з підрізами й без підрізів, простими і схожими на заморські кораблики, ще й вистеленими килимами,

Скачать книгу