LITMIR.BIZ

      Черняченко збуряковів на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стіл, сидів Сірко. Отаман був нахмарений, на його обличчі не ворушився жоден м’яз, тільки брови впали низько й очі з світло-карих стали темно-карими.

      Запорожці поглядали на нього. Січова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. І те для сторонньої людини було дивно, адже на крузі всі мали рівне право. Надто в перетрактаціях з послами. Вірили так отаманові? Знали, що не поведе кривими стежками?

      Всі вони були пов’язані між собою особливою сув’яззю, рідко коли тут промовлялися високі слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сіркова влада, така непевна на Січі. На минулих битвах, на несхибнім ударі, на відчайдушній хоробрості? На мудрості, досвідченості, розважливості? І так, і не так. Ще й зараз міг спалахнути й заварити соломаху, що її не розрізати ножем. До нього горнулися молоді козаки, а це важило не менше, ніж усі виграні битви. І був значніший за всіх інших, яра сила впевненості в собі, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей і крові, давали йому право першості. Отаман не терпів перепон, ішов направці, бував крутий, вельми крутий, і водночас людину біля нього огортало почуття впевненості, спокою, глибокої довіри. Є такі люди, заглянувши яким в очі, можна повірити на все життя. Хоч є й такі очі, котрі можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе більше половини Сіркового життя вже було за плечима, й ніхто з товариства не міг завдати йому найменшої кривди.

      – Міюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сірко перепинив його:

      – Їх тут нема. А коли б і були, ми все одно їх не видали б. Такого ніколи не водилося, щоб запорожці і донці один одного на смерть віддавали. У скруті донці заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам’яті. Втям, осавуле.

      Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського – небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:

      – Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.

      – Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі… І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлєв. – Тим паче царевичів… Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.

      – Він такий царевич, як я філозоп, – гнівно насурмив брови Черняченко. – Він злодій і самозванець.

      – Який ти філозоп, ми бачимо, – сказав Сірко, і запорожці засміялися. – Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі

Скачать книгу