Яса. Том 1 - Юрій Мушкетик Історія України в романах

Скачать книгу

у пітьму червонясте світло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз він стріпнув крилом і вирушив у мандри – крайнє вікно провалилося в ніч, натомість по черзі засвічувались сусідні й теж заплющувались – аж поки зник зовсім.

      Гетьман Іван Самойлович зайшов до скарбівниці й зачинив за собою двері. Він не знав, чого йде туди… Хоч давно впевнив себе, буцім у цій залі відпочиває душею. Для гетьмана все, що зібране отут, більше, ніж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкість, владу над світом, над людьми і навіть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далі, хоча куди – невідомо. Тільки тут, в оцій скарбівниці, він і відчував по-справжньому свою силу і міць. І знову не лише через те, що оцього всього не має ніхто в краї, а тому, що із цим багатством владарював над світом і сягав кудись далеко-далеко. Звичайно, він не був сліпцем і розумів: усе це – теж прах, ляже він на смертному одрі, воно не порятує, за нього не купиш і миті життя, всипані самоцвітами шаблі лишаться по ньому, і їх з’їсть іржа, кунтуші зотліють. Але ж зотліють не скоро. І потім – якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дітям, онукам. Частка батькової, дідової сили, влади, мудрості…

      Кожна річ, навіть найдрібніша мала в цій залі своє місце, свій куточок. Він то збирав думкою все – й тоді, здавалося, прилучався до чогось таємничого, що має безмірну силу, – то знову мляво розвішував по стінах, розкладав по скриньках і лавах. Розвішував шаблі – в золоті, бірюзі, діамантах, їх би вистачило на комонний полк, – викладав рядками пістолі, сідла, срібло, люльки, соболі – все, що зібрав протягом життя – купляв, вимінював, для того, власне, жив. Коли несподівано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовності, як магніт цвяхи. «До гетьмана без сукна не йди». Ці слова виловили його потаємні служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але він не наказав карати за них. Він знав, що знищити слова важче, ніж оці ось коштовності. Та й для чого забороняти ті слова, коли з них народяться нові коштовності.

      Самойлович узяв з полиці важку чару, повернув карбуванням до світла. Хоч той напис знав і так, не читаючи: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа їсть і де злодії підкопуються і крадуть». Він би, може, й повірив цим словам, коли б вони були викарбувані не на золоті. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. І все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цієї зали, змушувала серце пойматись острахом і читати зі святого письма далі: «Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні ржа не їсть і де злодії не підкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше».

      Ні, він не опирався Божим словам, од самої думки про таке холод обвівав душу, – але ж чому майстер вирізьбив їх на золоті? І що хотів сказати: там, на небі, і він, і гетьман, для якого різьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торік, він уже на небі. Й, може, п’є з ще коштовнішої чари? То хіба тут, на землі, він, гетьман, не мусив мати чари ліпшої, ніж простий золотар?

      Він

Скачать книгу