LITMIR.BIZ

Скачать книгу

будь-чиєї уваги, світла не світили. Всі відчували серйозність справи і говорили схвильованим шепотом. У темряві Гордій Байда вгадував, коли зайшов Люй Лі, Семен Сухий, Кіндрат Сусідка. Власов прийшов, як завжди, з гармонією і привів чоловік десять хлопців із Платонівки. Потім забряжчало залізо.

      – Списи? – теж пошепки запитав Байда.

      – Принесли. Розбирайте!

      Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.

      – Що це тобі – маневри? – сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. – Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.

      – Треба, треба, – настоював Гирич. – Доки розкумекають – злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?

      Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого «кулемета».

      Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:

      – Може, він там у коника грає?

      – Знайшов на кого звіритись! – говорили по кутках. – Ану нехай збігає хтось інший.

      Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:

      – Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.

      У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.

      – Біжить хтось.

      – Ото він і біжить, а ви – в коника…

      Захеканий Ілько вскочив до лазні і ще з порога гукнув:

      – Збираються запрягати!

      – Багато? – запитало разом кілька голосів.

      – Шість возів і дві тачанки, а солдатів налічив у дворі чоловік тридцять.

      – Я на себе двох беру, – сказав Власов.

      Хтось крякнув, хтось зітхнув, а один сказав:

      – Навкулачки то я б і трьох викликав, а з цією штрикачкою проти кулемета…

      – А кулемети в чохлах?

      – Познімали, – сказав Ілько.

      – Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? – спитав Байда.

      – Усі вози були вже ув'язані.

      – Ну то будемо рушати!

      – А мені що робити? – спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.

      – Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.

      – Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?

      – Здрастуйте! Чому це тобі в голову таке прийшло?

      – Туди шлях кращий.

      Від Калинівки найближча залізнична станція була Мандриківка, але дорога пролягала через яр. До Оленівки справді була краща дорога, але ж туди далі аж на п'ять верст. Із селища до цих станцій вели різні дороги.

      – Що

Скачать книгу