ТОП просматриваемых книг сайта:
Трохи пітьми. Любко Дереш
Читать онлайн.Название Трохи пітьми
Год выпуска 2004
isbn 978-966-14-7184-8, 978-966-14-7183-1, 978-966-14-6557-1, 978-966-14-7180-0
Автор произведения Любко Дереш
– Ку-у-ур-р-рва! – видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.
Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.
Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.
Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. Її губи ворушаться:
– Ну шо, будеш кусатися?
Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись утриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» – і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.
Дякувати Богу, її долоня порожня.
Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.
– Прид-дурок! – плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.
– Зачекай! Я ненароком! – по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю услід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п’яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.
Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним – щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи в рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.
Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить у животі. Обмінюємося поглядами.
Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.
Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка – небо все в баранцях. Уже полудень.
Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси – хай сохнуть.
Віка бубонить під ніс:
– Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!
Я