Хресна проща - Роман Іваничук Історія України в романах

Скачать книгу

йому недалеко: ночував у батьків – потомствених янівських столярів. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю поміж буками, в який шугнула вузька доріжка до залізничної станції, нарешті в сутінній глибині заворушилися три чоловічі постаті, а попереду них дріботіла, просто-таки бігла золотоволоса дівчина, туга коса спадала їй на груди, вона притримувала її лівою рукою, а правою помахувала Ігореві, і йому солодко защеміло в серці від думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцілунок, яким він обпік її щоку, коли вони після репетиції в актовій залі прощалися біля під’їзду на Пісковій, – видно, пам’ятає, видно, слід його шаленства гріє її й досі; дівчина стрімко наближалася, й Ігореві здалося, що вона хоче втопитися в його обіймах, однак Ореста різко зупинилася перед хлопцем, ніби їй стало соромно за невтримність, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Ігоря, враз безпричинно засміялася, зніяковіння згасило гримасу усмішки на її устах, й вона промовила:

      – Ти такий дивний… Що з тобою?

      – Смішний? – витиснув Ігор з горла одне слово й більше нічого не зумів сказати, тільки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спійманий на крадіжці: з лісового тунелю виринули на світло три постаті, й тіні враз ожили: Доленко, підкручуючи вуса, лукаво посміхався до Ігоря, Молодин відвів убік погляд і, як це здалося Ігореві, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказівного пальця, щось лепетав крізь сміх, певне, розказував свіжий анекдот, бо всі враз голосно засміялися, однак Ігор того дотепу не почув: він цієї миті зустрівся з поглядом Ліди, яка досі ховалася за спинами хлопців і врешті протиснулася проміж них уперед; обличчя панни було ясне й відкрите, ніби висвітлене чарівним ліхтарем ізсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Ігоря, немов хотіла поділитися своїм захопленням тільки з ним:

      – Як тут гарно, як гарно! – й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвір печери: – І моторошно… А взагалі, ти молодець, Ігоре, що покликав нас у своє царство…

      Ігор прикипів поглядом до Ліди, ніби вперше її побачив: певне, ця панянка, коли їй хотілося, мала дар висвітлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск Лідиної чарівності на мить засліпив Ігоря, він хотів якось зреагувати на Лідине захоплення, та не знаходив слів; за час Ігоревого сторопіння на Оресту нахлинуло гірке відчуття своєї непотрібності, й вона вийшла з поля Ігоревого зору, врешті хлопець відвів від Ліди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не міг знайти її, аж поки не побачив – маленьку, скривджену, гейби заховану від нього за спиною Аркадія. Збагнувши провину, Ігор умить опинився біля неї й промовив владно до товариства:

      – Запалюйте свічки й заходьте в аїд. Я поведу вас дном пекла, як Верґілій Данте…

      Ігор увійшов у отвір печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув підвальним

Скачать книгу