Скачать книгу

мене, мов на раба… Чинш панові судді справно заплачу, хай тільки-но стежки підсохнуть, щоб вибрався на торги.

      Лице гончара знову подобріло, він відпустив тивунову руку, той відступився і, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марія прискочила до Скрибки, і нагайка стьобнула її по обличчі, залишивши скісний пруг від вуха до уст.

      Зойкнула жінка, оскаженів гончар, схопив, що перше потрапило під руку – двоухий дзбан, – і розкришив його на голові тивуна. Той упав на коліна, потім на лікті, і, обм'яклий, простягнувся на підметеній долівці.

      Марія залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.

      – Я убив його, – сказав спокійно і почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потім глянув на жінку і повторив уже зі страхом у голосі: – Я убив його…

      Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:

      – Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.

      Двір Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами – парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.

      Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

      – Я до його милості боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: – Я до пана старости Івашка Рогатинського.

      Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх – від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.

      Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.

      – Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?

      – Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, – простогнав гончар.

      – Убив?! – Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. – Як – убив?

      – Горшком, ваша милосте…

      Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:

      – За віщо ти його убив?

      – Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку

Скачать книгу