Скачать книгу

з розпущеним каштановим волоссям; одна рука притиснута долонею до грудей, друга, підведена, застигла, вона з захватом слухала розмову, час від часу похитуючи головою, а тоді волосся ковзало хвилею по плечах, і Маркіянові здавалося, що він чує, як воно шелестить.

      Його вона не бачила й не знала, що той сором'язливий юнак з вечірньої дороги – тут, поруч, а якби й знала, їй напевно було б байдуже; Маркіян насмілився поглянути на її постать. Він упився поглядом у профіль Анни, ковзнув очима по її піднесених грудях і аж тепер без сором'язливості, без затаєності перед самим собою усвідомив, що кохає цю дівчину і що все, чим далі житиме, радітиме, страждатиме, буде освячене її ім'ям, зігріте її уявною присутністю, звірене з її образом.

      Почуття нахлинули раптово, затопили, наситили дощенту душу, переповнили, перелилися; ощасливлений ними, Маркіян опустив голову, щоб не сполохати кохану й не розчаруватися від її необачного поруху, байдужого погляду, – йому треба піти з Анною в дорогу, яку обере завтра.

      Маркіянові було важко визначити настрій пана Василевського: він виходив стежкою з саду, і видно було, як його очі то спалахують, то гаснуть; завжди врівноважений, гукнув надто голосно візникові «поганяй!», сів у бричку й довго мовчав; Маркіян не наважився питати, що за новину почув віце-маршалок від Уруського, врешті Василевський видихнув:

      – Карлик кинувся на велетня…

      Маркіян не запитував, що означають ці слова, чекав, що радник скаже далі, той передихнув і, так ніби юнак про все вже давно знає, продовжував:

      – Ще не встигли слов'яни добре стати на ноги, твердий грунт утоптати під собою, підмурівок вибудувати, а вже за зброю… Ще й Міцкевич не утвердився як слід, ще не породив літературних синів… а Гощинський, Боже мій, автор «Канівського замку», замість того щоб писати, разом з хлопчаками… і все піде з димом, все втопиться у крові, занидіє в тюрмах… зітнуть нації голову, і поки нова виросте…

      – Що ж трапилося, пане радник?

      – Що трапилося… Кілька днів тому один надто гарячий патріот із школи підхорунжих у Варшаві, якийсь Висоцький, урвався до зали, в якій кадети слухали лекцію, вийняв шпагу і вигукнув: «Polacy, wybiła godzina!»[42] Біля двохсот підхорунжих урвалося до кошар, де стояли полки царської кінноти, а двадцять вдерлося в Бельведер… І поет з ними! Великому князеві Костянтину якимось чудом удалося втекти, його хотіли вбити, і ось тих кілька бешкетників проголосили Польщу незалежною… Боже, яке дітвацтво!

      Зі всього, що почув, найбільше вразили Маркіяна слова: «І поет з ними…» Як це сильно і символічно – поет на барикадах! Він не знав Гощинського, чув тільки про нього від Анни, але тепер буде знати, вивчить його творчість, а колись зустріне і до ніг поклониться слов'янському Байронові.

      Повідомлення Василевського поволі доходило до свідомості Маркіяна. Повстання… Він нерозуміюче подивився на віце-маршалка: невже це той самий тільки що так гаряче говорив про диктат сумління, про Рилєєва і Пестеля – адже його родаки повстали проти

Скачать книгу


<p>42</p>

Поляки, настала пора!