Ротонда душогубців - Тодось Осьмачка Історія України в романах

Скачать книгу

І вже не журюся, знов за своє. Помагаю людям, і люди до мене добиваються з усіх закутків повіту. Ба, приїздю я якось вечором додому. Розсідлав коня, поставив у хлівці, узяв свою торбу з лікарським причандалом і входю у свою цю хатину… Аж гульк: немає на стіні моєї документації. Я торбу з рук та мерщій у хату до Мадеса. Аж він стоїть коло стола, а край столу сидить Маздигін і мовчки посміхається, поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса:

      – Куди це ти дів із стіни мій дозвіл на лікування?..

      А він:

      – Який дозвіл?.. Хіба то, каже, дозвіл був, то, каже, була буржуазна путьовка в села каламутити темне селянство…

      І сміється так само, як і Маздигін. Я втратив силу стояти і сів на лаву, і дивлюся на ці дві людські подоби, і мовчу. І так мені важко, неначе мені всередину відкілясь упало два пуди холодного олова. І повіриш, я перший раз у житті не розсердився, бо їй-богу, я просто побачив, що це сунеться страшна земляна гора засипати людей і мене вже першого дістала своїм важкелецьким груддям… Ні говорити я не міг, ні щось робити, щоб вийти і не дивитися на свою біду. Аж заговорив Маздигін і опам'ятав мене так само, як, мабуть, опам'ятовує кат засудженого на смерть, показавши йому вірьовку, на якій за хвилину нещасний буде теліпатися:

      – Так що, дядюшка, Овсій Юхимович, пора вже стати з «гетьмана» тим, чим ви є… Я прийшов запечатати ліки, якими ви помилково користувалися. Вони народні, їх забере хвершал Онопрейович, а хоч, ми візьмемо і відвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду чинити, то ми з вами царимонитися не будемо… А тепер віддайте нам ключі від шахви з ліками. Скотину будуть лікувати образовані люди, а не такі, що й розписатися не уміють.

      Ключі були при мені, і я кажу:

      – Ніяка людина не віддає свого добра оттако, з доброго дива. Хочете ключі, товаришу Маздигоне, то беріть їх самі. Вони в мене ось тут, у цій кишені, бо вам тільки так брати їх годиться, а не з людських рук…

      Він перестав сміятися і встав від столу та й до мене. Я й собі встав. І він, мабуть, щось помітив у мені, бо зупинився і звернувся із словами до Мадеса:

      – Мадесе Овсійовичу, мені брати так не личить. Ви свої. Візьміть ви у свого батька ключі від народного, а через те і від вашого добра.

      – Що, совість знайшлася і в вас?.. Добре, кажу, бери, Мадесе, ти…

      А він зараз же швиденько до мене та ще й додав:

      – Не злякаєте.

      І тільки що хотів у кишеню руку пхати, і я не витерпів, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якої немає рятунку… і правою ногою я його як ударю під коліна, а він навзнак так і впав, а я вихопив ключі з кишені і аж брязнув ними об морду свого сина, і сам вийшов, і хрьопнув дверима…

      І хто з їх перший узяв ключі, я не знаю, але вже їх у мене немає, і печатка, бачиш, сургучева висить коло замка…

      – Становище страшне… – луною стривоженої душі відгукнувся Іван Овсійович.

      – Страшне, сину… – притакнув і батько та й ще додав жалю:

      – А найстрашніше для мене це те, що за всі три дні і словом не згадав про всіх

Скачать книгу