LITMIR.BIZ

Скачать книгу

подумки втішаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогодні буде!..

      Назад його принесли непритомного, із закривавленими грудьми.

      Двоє гоплітів теж були поранені, але легко. Самі дійшли. Ще й принесли полемархів шолом і пояс із мечем.

      Керікла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Він хрипів, кудись поривався, щось безтямно вигукував…

      Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покійну дружину Лію на банкет…

      Коли прийшов Родон, біля полемархового будинку товпились стурбовані городяни. Були серед них і ті, що вже прийшли на банкет, і ті, що прибігли на лиху вістку. Перемовлялися стиха, як при покійнику на похоронах. По місту вже поповзли чутки, що в Заячій балці ховалися грабіжники, чужі зайди, які збиралися вночі проникнути в місто і зайнятися грабунками, говорили, що їх багато, а тому на ніч треба виставити добре озброєну варту.

      В полемарховім дворі з винуватим виглядом стояли два гопліти (два інші, поранені, вже пішли).

      – З якимись зайдами без роду-племені не могли впоратись! – зайшовши у двір, дорікнув архонт. – А ще воїни, при зброї!

      – Винуваті, архонт.

      Наперед ступив старий сивий гопліт із задавненим шрамом через ліву щоку. Був він у короткій безрукавці із плямами свіжої крові – певно, чужої, – підперезаний поясом, на якому з одного боку висів короткий меч у піхвах, а з другого – приторочено круглий щит. Щит сповзав гопліту на живіт, і він раз у раз поправляв його і, тупцяючись, гупав обліпленими глиною башмаками. Голі ноги його теж були в глині – ясно, що в Заячій балці лазив.

      – Ну?! – сердито буркнув архонт, бо гопліт надто довго мовчав. – Розказуй, як ти міський хліб їси та як охороняєш нас!

      – Ми думали, що їх троє.

      – Кого?

      – Ну, тих… волоцюг. – Гопліт помовчав і додав неохоче: – По мові вони фракійці. З-за Істру.

      – Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

      – Вони ховалися в балці, в кущах на днівку залягли, – заговорив гопліт. – Спали. Ми оточили їх, підняли на ноги. Полемарх став допитувати їх: хто вони, звідки, куди йдуть та що роблять у балці. Одказали досить спокійно, що вони – вільні люди з-за Істру. А йдуть у Скіфію… На запитання полемарха, чого у Скіфію йдуть, один одказав: у гості… Ще й зуби вишкірив. Та посмішка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що їм у Скіфії робити?.. «А чого ви тут лежите?» – пита їх далі полемарх. Одказують: од своїх відбились, вирішили в балці перележати спеку, а як сонце піде на захід, мандрувати далі, своїх доганяти…

      – Співали ті волоцюги вам не зовсім до ладу, – буркнув архонт і кивнув на полемархів будинок: як, мовляв, там?

      – Погано йому, – виглянув із-за спини гопліта маленький гостроносий слуга. – Лію свою на банкет гукає.

      – Та-ак… – зітхнув архонт. – Жаль Керікла… – До гопліта повернувся: – А чи не збиралися ті зайди розкопувати у степах скіфські могили та грабувати небіжчиків?

      – Не знаю… – розвів руками гопліт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг

Скачать книгу