LITMIR.BIZ

Скачать книгу

свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:

      Прилетіла ластівочка

      З ясною погодою,

      З ясною весною.

      Грудки в неї білі,

      Спинонька чорнесенька…

      І мали вони ще двоє щасливих літ.

      Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:

      – Моя дорога і єдина дружинонька…

      Розділ третій

      У «царстві тіней»

      Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» – некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!

      І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

      І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому – що вдієш? – ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.

      А місця на тім світі вистачить усім, тож і зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга, і невмолима Ананке[18] постукає на порозі своїм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Місце твоє під сонцем уже потрібне іншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушає у дорогу життя!

      Що ж, пора – то й пора!

      І ольвіополіти збиралися, прощалися (як мали час) і вирушали у вічність.

      До «царства тіней» вела Остання путь – широка дорога, по якій віками в останню путь проводжали живі мертвих.

      До життя одна дорога вела, але як їх багато веде до смерті!

      І в «царстві тіней» мов земляні хвилі спинилися і застигли назавжди. А то ж все безіменні горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлілими прахами перших ольвіополітів, тих, у кого вже і рідні не лишилося у світі білому. Бо всі, хто з ними жив – і друзі, і вороги, – всі вже повмирали. А сьогоднішнє покоління ольвіополітів пам'ятає лише близьких та рідних. Але некрополь оберігають як священне і вічне місце громадян щасливого міста.

      Не знали тільки ольвіополіти, що мине якась тисяча літ, і на їхніх могилках, на їхньому місті мертвих, з'явиться село[19] живих. І будуть живі – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засівати хлібом поля і садити сади. І вишні на землі некрополя, на прахові ольвіополітів, буйно квітнутимуть веснами, і живі сміятимуться і плакатимуть на мертвій землі, і хлопці будуть зустрічати дівчат у вишняках і гаряче їх цілуватимуть, і будуть тут зачинати і народжувати дітей, будуть тут і вмирати, лягаючи в землю поруч із прахами ольвіополітів.

      А сади цвітуть на прадавнім некрополі, а ниви золотим хлібом колосяться, а життя іде – з радощами і печалями,

Скачать книгу