LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Така їхня доля. Живі добром чужим хвалилися, поживі багатій радіють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужі племена у скіфську неволю. Жінки, діти, підлітки. Віднині вже раби. До скону літ своїх невільники. Худоба!

      У деяких кочовиків з мішків біля сідел визирають злякані, заплакані личка… Виростуть діти у скіфському краї, забудуть матір свою, і край свій, і мову свою – слугами поневолювачів стануть. Звірами виростуть, жалю не матимуть, і колись, разом із своїми жорстокими господарями, нападатимуть на калліпідів, нищитимуть своїх, край свій спустошать і вогнем спопелять.

      Розоривши калліпідів, Тапур звернув з північного напрямку і пішов за Борисфен. Там, на схід од Борисфену, і починається край кочовиків, його, Тапурів, край.

      Ще цілих десять днів рухалось Тапурове військо із здобиччю, заповзаючи все далі і далі в глиб степів, аж доки не посунуло цілиною. Хоч і лишали позад себе сліди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на дні зеленого моря.

      Степ, степ, степ…

      Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своїх – рідний. І Тапур наче змінився, наче пробудився після сну. Аж розквітло його засмагле лице, зробилося привітним, мовби добрим. Випроставшись у сідлі, він вдихав на повні груди сухе степове повітря, мружив очі… Чи нахилившись з сідла, зривав кущик полину, розтирав його між пальцями, вдихав гіркий і терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурів, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на білому світі. Нема для степовика бентежнішого запаху, аніж запах полину. Коли скіф вирушає в далеку дорогу, то бере із собою пучечки сухого полину і там, в чужих краях, вдихне степове зілля і ніби вдома побуває. А воїну, котрий помирає від ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб і на тім світі, – кажуть йому, – степ свій не забував».

      Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.

      «Людоловом мене обізвала, – думає він про свою полонянку і тішиться подумки. – Ха! Я і є людолов, бо я – володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

      За білою кибиткою іде на поводу сауран[12], чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.

      – Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..

      Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.

      – Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасує, що я – людолов?

      – Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, – одказує той. – А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.

      – Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує

Скачать книгу