ТОП просматриваемых книг сайта:
Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн.Название Гетьманський скарб
Год выпуска 2006
isbn 978-966-03-4324-8
Автор произведения Юрій Мушкетик
Як я їхав, що думав при батьковій домовині, оповісти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвітенне лихо жодного дня, жодної години не забував, що на мене чекає кохана дівчина, а отже – щастя. Це – при домовині!
Як в'їхали у двір, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухів, хотіла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попідтавала під весняним сонцем, – не впала. Впала вже в хаті, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу підводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:
– Чом же ти його не вберіг! Та чом же ти його не вберіг!.. Сам вернувся живий, а батька привіз мертвого.
Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всередині, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, і я впав на підлогу. А може, це була кара від батька, він тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й підвівся з ліжка аж восени, марний та виснажений.
Полк вернувся на початку осені наступного року. Не вернувся кожен третій, услали кістками канал царський, аби міцніше тримався, аби кораблі везли цареві нових рекрутів, сукна та меди, мідь на гармати і всілякі припаси на нові війни. І плакали по Україні вдови, й плакали малі діти, і втирали скупі сльози досугі, обкручені в багатьох битвах діди.
Вставши, я одразу пішов до церкви, хоч і не сподівався, що вона одчинена о цій порі. Одначе двері бічного притвору справді ще були не замкнені, церква була порожня, у ній походжав тільки високий довгов'язий хлопець – свічкогас, гасив свічі. Він уже погасив майже всі, лишилось з півдесятка перед іконою Спасителя, і я вклякнув на коліна. Здивований хлопець опустив свічкогасну палицю, одступив убік, і я довго стояв навколішки, молився гаряче, всією душею. Я молився, що Бог вберіг мене від смерті та всіх напастей, молився за пана Полуботка, аби він вернувся живим та здоровим, молився за козаків – молився за добрих людей, моїх побратимів у далекій дорозі, і, коли погасла остання свічка, – і добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид, – помолився за нашу з Уляною любов. За мою і за її – велику, жертовну.
Бо, як лежав я у комірчині й то поринав у гарячу, маревну безвість, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при пам'яті, почув у сінях якусь метушню, тупотіння, а тоді рвучко розчинилися двері й на порозі стала… Уляся. В червоній керсетці, червоному жупані і чорній спідниці. Я подумав, що знову марю, й прошепотів:
– Улясю!
– Це я, Іване, – сказала Уляся.
Тицялася по комірчині мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослінчика, собою, своїм дорідним тілом прикривала другого ослінчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хліба, але Уляся не помічала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:
– Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаєш, і ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся