Останній гетьман. Погоня - Юрій Мушкетик Історія України в романах

Скачать книгу

страх.

      Це була найбільша подія, яку обговорювали потім у Петербурзі. А ще відра, барила горілки й батареї шампанського, випиті в наступні дні. Й жодної краплі пролитої крові. Сама Єлизавета в кірасі пила з гвардійцями в палаці шампанське, у гвардійських казармах горілку, що вельми подобалося гвардійським гренадерам.

      Вона стала на коліна й виголосила з келихом у руках:

      – Клянуся померти за вас. Чи клянетесь ви померти за мене?

      – Клянемось, клянемось, клянемось! – заревли гвардійці. Їм вельми імпонувала така довірливість і така простота імператриці.

      А потім був маніфест про імператорство, прийом послів, власних міністрів, сенаторів.

      Олексій, який залишався оберігати Малий палац, прийшов до Зимового, але, побачивши, як тісно обступили Єлизавету гвардійці, як в’ється біля неї Шетарді, як намагаються пробитися до неї посланці, фельдкур’єри й не можуть, постояв трохи біля дверей, почухав потилицю, повернувся й пішов.

      Тепер його апартаменти не межували з Єлизаветиними. Однак через ніч вона прийшла до нього сама.

      – Ти чого тоді не підійшов до мене? – запитала.

      – Не протовпився. Ти ж тепер он хто! Та й Шетарді так увивався біля тебе…

      Вона засміялася.

      – Дурненький. Хіба я не можу пококетувати? Та й це потрібно в інтересах політики. Але ж у мене є ти. Один ти, найкращий. Не знаю, чи є ще в світі хоч один такий… Незлобивий, добрий, усміхнений. Цілуй мене: сюди, сюди і сюди.

      А за вікнами лежав притиснутий морозом, притихлий, тривожний Петербург. Люди боялися виходити на вулиці: цур йому пек! Їли свій хліб, прислухалися. Вподовж Невського вітер мів колючий сніг, сипав круп’яною кашею у вікна. З тріском кололася крига на Неві. В парку гойдалися голі дерева, чорними шапками хилиталися порожні воронячі гнізда. Що воно буде?

      Не було нічого. Олексій нудьгував. Удома, в Лемешах, завжди йшла до рук якась робота, загадана батьком, матір’ю або й сама по собі, а тут робити було нічого, бродив знічев’я анфіладою кімнат, бринькав на бандурі, одягнув кожуха, шапку, вийшов надвір. Брів без мети. Не стямився, як ноги занесли на Васильєвський острів. Йшов широкою вулицею, під ногами сумно рипів сніг. Холодний вітер, напоєний солоним запахом моря, далеких країн, сіяв снігом уздовж вулиці. Зграя ворон пролетіла над головою, всілася на гіллястому дереві, з якого полетів іній.

      – Ох і мороз, – пролунало збоку. – Думки замерзають.

      Олексія обганяли якісь люди, в одязі ошатному й простому – знатні й прості. «Куди вони поспішають?» Олексій також прискорив ходу й незабаром вийшов на широку площу, заповнену людом. Проїхали сани, й він пройшов у пройму за ними трохи далі. Перед ним білів ешафот, голий, не вкритий сукном. На ешафоті походжав кат з широкою сокирою на плечі. Далі, на краю помосту, стояв гурт людей, поміж ними кілька офіцерів. Біля ешафота стояло кілька запряжених однокінь саней. Двоє поліціянтів підвели з одних саней чоловіка й під руки звели на поміст. Був він у лисячій шубі,

Скачать книгу