LITMIR.BIZ

Скачать книгу

була справді дуже смачна, з петрушкою, цибулею, кропом, добряче наперчена. І чарка горілки вельми засмакувала гетьману.

      – Горілку де берете? – запитав Кирило.

      – Самі шафуємо, – не став обманювати сотник. – Тільки ми для себе, це он Середина-Буда шафує на пів-Московії.

      «Треба буде довідатися все про горілчаний промисел, – подумав гетьман. – І навести там лад». Вони одійшли під вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусідні села, які також належали йому, котрі з них козацькі, скільки землі, які мають промисли. В цей час з вулички, яка вела на луг з села, підійшла дівчина, чи жінка, тілиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляниці, грудьми, в баєвій з мушками юпці, передня запаска – синя, задня – червона.

      – Пане сотнику, – з ходу сказала вона крикливим голосом, – Омелько мене збезчестив.

      – Отакої, – вибив об вербу люльку сотник. – От негідник, от почвара. Ось я йому. – І до дівки: – А ти що хочеш, щоб я його на тобі женив?

      – Свят-свят, нащо він мені здався.

      – Тоді що?

      – Відшкодування.

      Сотник підморгнув гетьману:

      – Компенсації. Грішми? Добре, буде тобі відшкодування. Приходь, як череда йтиме. – І покликав від казана хлопця: – Степане, жени до мене Омелька.

      За півгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.

      – Слухаю пана сотника.

      – Ах ти розпутник, ах ти курвій, ти що ж це… Вівдю збезчестив. Мабуть, цноту її забрав.

      – Яка там цнота, – махнув рукою Омелько.

      – Тим більше. Добрий чоловік бачить калюжу – обійде її. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечері, як ітиме череда, принесеш три копи грошей.

      – Де ж я їх візьму…

      – Де хочеш. Продай щось або позич. А то – в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.

      Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.

      – Приніс?

      – Приніс.

      – Давай. А тепер стань отам за перелазом під грушею і постій.

      Підійшла Вівдя.

      – На гроші.

      Вівдя дякувала, кланялася, гроші, як і ведеться, заховала в пазуху. Пішла. Тоді сотник покликав Омелька:

      – Біжи й забери свої гроші.

      Омелько наздогнав Вівдю, шарнув рукою до пазухи. Але Вівдя як деменула його, то Омелько перелетів вуличку й гепнувся на тин, аж той затріщав. Вівдя швиденько вернулася в двір до сотника.

      – Отакий він, цей Омелько, – поскаржилася. – Не встигла я й до кінця вулички дійти, як він наздогнав і – за пазуху до мене.

      – От ледащо. А гроші він забрав?

      – Отак би я йому й віддала. Я його як шимонула, то він через дорогу перелетів.

      Сотник крізь дим із люльки примруженими очима дивився на Вівдю. Мовчав. Вона бачила в тому погляді щось незвичне, нітилася.

      – Чого ж ти, Вівде, – випустив клубок пахучого диму, –

Скачать книгу