ТОП просматриваемых книг сайта:
Печера. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн.Название Печера
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5048-9
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Зарубежное фэнтези
Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом.
– Навіщо так репетувати…
Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля.
Згори, просто під кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого інтерв'ю, лежав, закотивши каламутні очі, запашний сіро-коричневий оселедець. У трагічно розкритій пащі громадилися дрібні безглузді зубки; Паула повільно закрила дипломат. Лора дивилась очікувально.
Паула зітхнула. Заплющила очі, здолала потужну огиду до всіх дітей планети, до цих безкарних, нахабних тиранів, що чинять свої неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:
– Я зараз…
Під некліпаючим здивованим поглядом вийшла з кімнати, процокала каблуками до білих дверей з силуетом елегантної дами; тут, злодійкувато озирнувшись, розкрила портфель і гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвіст.
– Зар-раза мала…
Паула не оселедця мала на увазі. Паула мала на увазі Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.
Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та білих кахлів, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потім зітхнула й опустила рибину на скляну поличку під дзеркалом; тепер оселедців стало два, й обидва смерділи нестерпно.
Зі звуком водяного зливу з найближчої кабінки виплила строга бабуся – завідувачка архіву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулі, і її оселедцеві. Бабуся вийшла, не наважившись підійти до умивальника; Паула зітхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого інтерв'ю і ретельно, з милом, стала відпирати оселедцеву пляму під струменем гарячої води.
– …Скажіть, Пауло Німробець, що за дивні міркування змушують мене й досі… нормальна людина ще два місяці тому вигнала б вас утришия!
– Я передрукую.
– Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не підведе… А от як мені треба буде якусь справу провалити, тоді я надішлю вам особисте запрошення…
Пан Мирель, успішний режисер, до якого давно й міцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радість життя потьмарилась, пригнічена прочуханкою. Та щойно її перестануть лаяти – і там, за дверима задушливого кабінету, ранковий настрій повернеться знову.
Пан Мирель ніби прочитав її думки.
– Усе з вас скочується… наче з гуски вода. Говориш, говориш…
Секунду Паула вирішувала, всміхнутися їй чи почервоніти. Вийшло і те й те.
– Що ж, Німробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашій кар'єрі останнім… Ідіть у сімнадцяту студію, віднесіть оці касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери