Мрія метелика - Лия Щеглова

Скачать книгу

Іване, – він із першого слова все розуміє, та тримається, виду не подає. – Зараз не найкращий час, у мене шалено розболілася голова. Якось іншим разом, гаразд? Правда, ти чудовий хлопець, та сьогодні я не можу.

      «Маю розібратися зі своїм всемогутнім коханцем, – додаю вже про себе, – тоді можна буде й з нормальними хлопцями зустрічатися».

      Я таки правду йому сказала. Голова розболілась, як за командою, в одну мить. Шалено, до нестями. Десь була таблетка. Відкриваю сумку, починаю шукати. У цей час знов озивається телефон. Ненавиджу вже цю мелодію. Слід терміново занести його номер у чорний список! Телефон не найновіший, та, здається, бачила десь у ньому таку функцію.

      Вдих – видих. Повторюю кілька разів. Дістаю телефон, скидаю виклик. Нарешті знаходжу таблетку. Іван подає води. Ковтаю.

      – Тоді я маю провести тебе додому. Ти аж позеленіла вся. Іти зможеш? Чи, може, викликати швидку?

      Оля також уже поруч. Їх обох стурбував мій вигляд.

      – Усе добре. Не треба швидкої. Я просто хочу додому. Не варто турбуватися.

      Іван (зі згоди Ольги) нав’язався йти слідом. У мене ще промайнула думка, що не варто світитися з іншим хлопцем, якщо він уже очікує десь поблизу? До того ж не можна забувати про шпика. Та переконати Івана не було сил. Металевого «ауді» дорогою я не примітила й навіть малодушно зраділа, що все закінчилося так просто. Не відповіла на кілька телефонних дзвінків – і все, вільна людина.

      Та вдома на мене чекав сюрприз.

      Розділ 6

      Інколи серце бачить те, що очам не видно

      Незважаючи на мої протести, Іван провів мене не лише до зупинки, а й поїхав зі мною додому.

      – Я хочу переконатися, що ти нормально доїдеш. Навіть не заперечуй, не відпущу тебе саму!

      По дорозі намагається якось розвіяти мене. Розповідає про кумедні ситуації на роботі. У нього виходить не так майстерно, як в Ольги. Я розгублено відповідаю на якісь його фрази. Безбарвна бесіда ні про що. Уже біля під’їзду рішуче зупиняю його.

      – Тобі краще не заходити туди.

      На щастя, він не наполягає.

      – Ти красива, – каже мені натомість.

      Яка б то дівчина не усміхнулася у відповідь? І я не виняток. Усмішка мимоволі з’являється на обличчі. Прощаюся з хлопцем, так і заходжу до квартири з усмішкою на вустах, яка кам’яніє, щойно я опиняюся всередині.

      На письмовому столі стоїть кошик із квітами.

      Волошки й ромашки. Побачила їх, і по моїй спині побіг холод.

      Як?

      Мама ще на роботі, ми разом із нею вийшли вранці. Яким чином квіти опинилися у квартирі? Обертаюся, щоб переконатися, що в кімнаті нікого немає. Підбігаю до дверей. Зачиняю їх на обидва замки та додаткову клямку – так, щоб з того боку відімкнути ключем було неможливо. Повертаюся до столу. У квітах лежить записка. Розгортаю її. Невеличкі літери, майже кожна на відстані одна від іншої, при цьому нечіткі. Доводиться вчитуватися, щоб розібратися, що ж саме там написано.

      Що про таке кажуть? Роздільні нечіткі літери

Скачать книгу