LITMIR.BIZ

Скачать книгу

заходить мій вуєчек до кав’ярні, сідає до столу, за яким чекає кельнера поставний молодий пан з віспуватим обличчям. Розгортає вуєчек «Dziennik Warszawski»60 і вигукує сам до себе: «О, «Канівський замок» Гощинського!» Взявся він читати надрукований у газеті уривок з поеми, а краєм ока бачить, що сусід не зводить з нього погляду. «Ну, то як?» – запитав поставний пан, коли вуєчек склав газету. «А так… Гощинський – завжди Гощинський. У «Банкеті помсти» нападав на аристократів, називаючи їх апостолами темряви, а тут – брязкає сталлю, дихає кров’ю, пожежами». – «Вам не подобається його поезія?» – «Добродію, як може не подобатися його поезія? Я до змісту маю претензії». – «То будьмо знайомі, – поклонився сусід. – Я – Гощинський».

      Тепер Северин у Варшаві чи десь уже інде. Зі зброєю… І йдуть, ідуть наші соколи на той бік… А я така щаслива, що не загубилася до решти на задвірках австрійської монархії – є в мене батьківщина!

      Пане Маркіяне, я б з приємністю зустрілася з вами. У суботу граю в касино Гехта. Хор Моцарта на мої вперті домагання нарешті виконає «Прощання з батьківщиною» Оґінського. Якщо вирішите прийти, то не запізнюйтесь, – буде виконуватися тільки ця одна річ…»

      – Кохана, – прошепотів Маркіян, притулюючи листа до грудей. – В суботу у касино Гехта… В суботу… Мій Боже, – кинувся, – але ж субота нині! І вже вечоріє…

      До касино було недалеко, та Маркіян біг, не зважаючи, що хтось там здивовано позирав на нього. Наближався до святково-білого Єзуїтського городу, йому ніколи було його обминати, поринав по коліна в синюватій габі неторканого снігу, помережаного слідами пташиних ніжок. Крізь обліплене снігом віття дерев проглядали великі, задраповані жовтими шторами вікна касино; на розчищеному тротуарі Маркіян обтрусився, підійшов до касового віконечка і взяв квиток за п’ятдесят крейцерів.

      Це були останні гроші, вуйко Захар платить йому за працю аж у кінці місяця. Згадав цієї миті, що треба буде роздягнутися в гардеробі, а костюм у нього далеко не візитовий. А в мозку билися, діймаючи приглушеною ревнивістю, слова з Анниного листа: «Северин у Варшаві зі зброєю…» Так інтимно, без прізвища – «Северин…». Ідуть соколи на той бік… Вони знайшли свою батьківщину. А я не йду, я теж знайшов її і зостаюсь на ній… Хай кинуть в мене каменем ті, які не мають батьківщини…

      Зал був неповний – це ж не редутовий бал і не торгові контракти, о, при тих оказіях в касино Гехта ніде голці впасти… А нині тут тільки ті, хто має батьківщину… Маркіян сів скраю у вільне крісло; на сцену вже виходили хористи, а за фортеп’ян сіла вона. Моцарт чекав, поки хористи зосередять свою увагу на його руках, Анна невідривно дивилася на дириґента, а Маркіян бачив тільки відбитий на стіні її гострий профіль, до половини закритий зливою волосся, – невловимий, далекий, недосяжний, – на обличчя Анни падала тінь Моцарта.

      Руки дириґента звелися вверх, і полилися в зал перші акорди.

      Маркіян не вперше слухав полонез Оґінського, вельми модний у Львові. Його виконували у кав’ярнях і рестораціях,

Скачать книгу