LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

      Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

      – Княжич тут? – запитав князь.

      – Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

      – Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

      Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

      – Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

      – Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

      На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

      – Рідний ти мій! – у щасливій нестямі підбіг він до Віки. – Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! – дав він запотиличника синові. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

      Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

      – Я ж стараюсь, батечку.

      – Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш – усе твоє буде.

      – Та ні, князю, дякую, – одказав хлопець. – Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише – весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», – та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

      З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

      – Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

      – Що, тату? – підійшов княжич.

      – Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

      – Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

      – Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи

Скачать книгу