LITMIR.BIZ

Скачать книгу

діагональ – від всохлого дубового одземка, що стирчав на місці колишнього чи то бліндажа, а чи вирви, через мою голову до великого мухомора на патичку. Діагональ по висхідній – це вже виглядало веселіше.

      На галявині знайшлося трохи старого сіна, а я завбачливо прихопив із багажника покривало, хоча, якщо відверто, завжди харило займатися коханням у лісі. І не так через комах, як через відчуття, що з-за кущів от-от вийде загін партизанів. Мабуть, і Анжелці передався мій настрій, бо довго вона мене не мучила. А коли вже лежали на покривалі обоє очима до неба, начеб під високим зеленим шатром, то раптом запитала, чи літав я колись у снах, бо їй нещодавно приснилося, що вона летить.

      – Добре тобі, ти ще ростеш, – сказав я.

      – Ти що! Куди вже далі? – смикнула мене за бороду Анжелка, і я зойкнув від болю. – То не я росту, а хіба мій Василько…

      Гаряча кров мулатки! Колись ще дограється.

      – А хто такий Василько?

      – Василько – то мій синочок, зараз він із моєю хазяйкою, пані Марією. А можна я колись візьму його з нами в Івачів?

      – Звичайно, можна, – я й раніше не мав звички відмовляти жінкам, а тут така справа.

      І все ж я був дещо заскочений тим її зізнанням про синочка. Залишилося запитати, де його татко? Нехотячи й запитав. Коли вже їхали назад і я пригальмовував на звивистому шосе через Ігровицю.

      – А ти була замужем?

      – Ні.

      – І де він тепер? Ну, той…

      – Відки я знаю, десь є. То сі довга історія. Колись, може, й повім. А може, й ні, – Анжелка явно не хотіла продовжувати цієї теми.

      – А в мене он із головою також лажа… Це після травми, – почав було я, але осікся, бо згадав, що вже мінімум тричі розповідав їй про це.

      – Вспокойся. Минеся.

      – Думаєш?

      – Будеш видіти. Ще будеш сі женив!

      – На кому?

      – Вспокойся, для мене ти застарий, – засміялася вона. – А у тебе є діти? – це вже після паузи.

      – Так. Є дочка, у Польщі. Точніше, зараз у Лондоні…

      – А ти шо сі поляк?

      – Та ні. Жінка була полька, точніше – українка польського походження, але ми там жили.

      – Де?

      – У Варшаві.

      – А шо вона там робит?

      – Хто?

      – Твоя дочка у Лондоні?..

      – Студентка.

      – Ясно. Добре тобі.

      – Так, тепер я це часто чую, – погодився я.

      От і поговорили. Я тоді ледь корови не збив на узбіччі, чомусь понесло вправо, начеб і не бачив її за кілометр! Може, того, що переднє праве трохи спустило, а я полінувався заїхати підкачати, і тепер воно тягло вбік. За такої голови лише самого себе і боятися.

      дитячі сни

      І то правда, тепер мої польоти хіба що за кермом. Це коли присниться, що раптом відмовляють гальма. Та й з дитячих снів мені також більше запам’яталося не як літав, а як падав. Чомусь саме це. І щоразу як крок у порожнечу. Все у сірих тонах, і провалля також весь час те саме, десь у глинянику за нашим городом. Останній

Скачать книгу