ТОП просматриваемых книг сайта:
Останній герой. Олександр Вільчинський
Читать онлайн.Название Останній герой
Год выпуска 2011
isbn
Автор произведения Олександр Вільчинський
Жанр Повести
Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, – Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.
Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!
Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.
Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.
2. Нічні мандри
Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.
А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.
Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.
Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки,