ТОП просматриваемых книг сайта:
.
Читать онлайн.
(якщо він приворожить тебе і накаже стрибнути)
і вона вхопилася за неї, як за знаряддя, котрим, якщо на нього сильно натиснути, можна розрізати ті пута, якими її обплутало до цілковитої неможливості поворухнутися. Якусь мить не відбувалося нічого, та враз її кинуло назад з такою силою, що вона ледь встигла вхопитися за край візка, а то так би й полетіла сторчака на бруківку. Знову повіяв вітер, задуваючи піском у лице, обсипаючи кам’яним пилом її волосся, ніби дражнячи.
Проте та тяга… ті чари… той гламмер… що б воно там не було, але воно вщухло.
Поглянула на свою бідарку (хтозна, здається, так називаються подібні коляски) й одразу зрозуміла, як нею користатися. Доволі проста конструкція. Ніякого мула тобі тут не буде, тягловою твариною доведеться працювати самій. Століття пролягли між цією річчю і тим легким крісельцем, яке вони знайшли тоді у місті Топіка, і світлові роки промайнули з того дня, як вона пройшлася на міцних ногах від маленького парку до готелю. Господи, як вона скучила за ногами. Вже встигла скучити.
Та що вдієш.
Вона вхопилася руками за дерев’яні колеса візка, напружилася, але той не поворухнувся, і тоді вона ще дужче напружилася. Вже коли вона ледь не вирішила, що доведеться їй вилізти з візка і проповзти шлях своєї ганьби до того місця, де її чекала Мія, немащені колеса з рипінням, зі стогоном нарешті ворухнулися. Візок посунув у бік Мії, котра стояла, ховаючись за квадратною кам’яною колоною. Цих колон тут було видимо-невидимо, їх ряд дугою зникав у темряві за поворотом. Сюзанна уявила, як колись в далеку прадавнину (до того, як світ зсунувся зі свого місця) за ними могли ховатися лучники, поки армія нападників закидала замок стрілами або палаючими снарядами з катапульт, чи як там звуться ті машини. А потім лучники займали свої місця в прогалинах між колонами і самі стріляли. Коли це було? Який тоді був світ? А чи далеко звідси до Темної вежі?
Сюзанна гадала, що цей світ розташовується дуже близько.
Вона пропхалася важким, громіздким, неслухняним візком проти вітру і подивилася на жінку у серапе, соромлячись, що, подолавши якусь нещасну дюжину ярдів, вона так захекалася і не в змозі перестати жадібно хапати ротом повітря. Вона глибоко вдихала це затхле, з якимсь камінним присмаком повітря. Колони – в голові їй майнуло, що вони звуться мерлонами, чи якось так – розташувалися праворуч. Зліва лежала кругла заболонь темряви, яку оточувала крихка кам’яна стіна. Віддалік, над протилежною стіною, височіли дві вежі, але одна з них була напівзруйнована – може, блискавкою, а може, якимсь потужним вибухом.
– Ми зараз на галереї, – повідомила Мія. – Це такий хідник Замку-на-Хаосі, знаного колись як замок Дискордії. Ти казала, що хочеш на свіже повітря. Сподіваюсь, тут тобі годяще, як то кажуть у Кальї. Місце це найдальше, Сюзанно, ми в глибинах Прикінцевого світу, неподалік того місця, де на добре чи на зле завершиться