Том Соєр – детектив - Марк Твен Бібліотека пригод

Скачать книгу

кілька слів:

      – Що ж він… він… що він думає? Скажи йому… скажи йому…

      І знесилено впав знову в своє крісло, ледь чутно промовивши:

      – Іди геть… Забирайся звідси…

      Переляканий негр зник, а ми відчули себе… Навіть не годен пояснити гаразд, що ми відчували, тільки було жахливо дивитися, як задихається наш старий дядечко Сайлас, як пускає очі під лоба, нам здавалося, що він просто зараз помре. Ніхто з нас не міг навіть поворухнутися. Тільки Бенні тихенько, як завжди, обійшла круг столу і підійшла до любого свого батька, не стримуючи сліз, що заливали їй лице. Вона пригорнула до своїх грудей його сиву голову і почала гладити і заспокоювати його, мов дитя. Нам вона подала знак, щоб ми залишили їх самих. Ми всі навшпиньках тихо, ніби в домі небіжчик, вийшли з їдальні.

      Неабияк схвильовані і засмучені, ми з Томом подалися до лісу, згадуючи, як усе змінилося тут від минулого літа, коли ми приїздили сюди. Тоді все було таким мирним і спокійним. І всі були щасливі. Дядька Сайласа усі любили й поважали. Він був таким веселим, простодушним, добрим і трохи дивакуватим. А нині ви тільки подивіться на нього! Якщо він досі ще не з’їхав з глузду, казали ми, то вже до цього йому недалеко.

      День був чудовий, ясний і сонячний. Що далі ми заходили за пагорби, у бік прерії, то гарніші траплялися нам дерева і квіти. Тож було дивно усвідомлювати те, що у такому прекрасному світі можуть існувати горе і лихо. І раптом я завмер, уп’явшись Томові в руку, а всі мої нутрощі разом з печінкою і легенями затерпли зі страху.

      – Ось він! – ледь прошепотів я, тремтячи, і ми обоє позадкували в кущі.

      Том зашипів: «Т-с-с! Ні звуку!»

      Він сидів, замислившись, на великому корчі просто на краю лужка. Я хотів був забрати звідти Тома, але він відмовився, а я без нього не міг зрушити з місця. Том спробував мені пояснити, що іншої нагоди зустрітися з цим привидом у нас може й не бути. Тож він і вирішив як слід роздивитися його, навіть під загрозою смерті. Я не мав іншого виходу, як і собі дивитися на примару, хоча від страху заціпенів і мало не зомлів на місці. Том же, навпаки, весь час теревенив, хоча й пошепки.

      – Бідолашний Джек, – сказав мій приятель, – він усе-таки встиг нап’ясти на себе свої лахи, як і збирався. Тепер ми можемо переконатися в тому, в чому були не впевнені, – його волосся. Тепер воно не таке довге, а підкорочене, як він і планував. Геку, я ніколи в житті не бачив нічого природнішого і живішого за цього привида.

      – І я теж, – ствердно кивнув я. – Я його впізнав би скрізь.

      – І я так само. У нього вигляд справжнього міцного чолов’яги, зовсім такого, яким він був за життя.

      Так ми витріщалися на примару, доки Том не сказав:

      – Геку, а знаєш, це якийсь дивний випадок. Адже привидам не годиться з’являтися вдень.

      – Твоя правда, Томе! Раніше я ніколи не чув про подібні випадки.

      – І не лише це, сер! Мало того, що вони з’являються тільки ночами, і то після півночі. А з цим привидом коїться

Скачать книгу