LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Назовсім їду, – Олена Платонівна зітхнула. – Вже й будинок продала.

      – А я й не знала, – сказала Калина.

      Олена Платонівна відповіла, що вона й сама не знала, що так учинить. А трапилося. Думала завтра вранці зайти попрощатися. А дарма так думала, бо ж Калина, певне, зранечку піде на роботу. Добре, що ось так зустрілися. А їде вона справді до дочки у Вінницю, тільки вже назовсім. Давно кликала туди, а вона все відкладала. Дещо з речей зять уже забрав, по решту приїхав сьогодні. Зранку й вирушають.

      Калина думала, що б іще запитати.

      Але ж чому так довго не вертається свекор?

      Тут вона пригадала, як іще років десять тому, коли обоє – Олена Платонівна і Антон Трохимович – овдовіли, на їхній вулиці та й на сусідніх поговорювали, що вони можуть поєднати долі. Валерій ніби жартома спитав батька, коли той у приймаки піде, бо ж сусідка залишилася жити сама. Свекор тоді образився, сердито відповів: «Що, ніяк не діждетеся, коли випхнете старого з хати?» Довелося перепрошувати. Ледь заспокоївся.

      – Зараз тато прийде, – сказала Калина.

      – Думала, мене осінь проводжатиме, – Олена Платонівна. – А вона тільки ще береться в боки. Я нового хазяїна попросила, щоб яблуню під вікном, біля якого ми з Семенком спали, поки ще не зрубував. Хай ще хоч раз вродить. – Вона зітхнула. – Сентиментальна стара баба. А от і ваш Антон-боровичок підпливає.

      «Господи – з Семенком!» – подумала Калина.

      Хвиля ніжності раптом підхопила, а далі здушила їй горло.

      Справді, до них підтупцював свекор Антон. Котився, на боровичка схожий.

      Сказав:

      – Ну ба, невісточка почула, як мої кісточки торохкотять здалеку, і вийшла.

      Та було чути, що старий задоволений з такої оказії.

      Калина повідомила, що їхня сусідка завтра назавжди від’їжджає.

      Антон:

      – Знаю. Од мене, од кого ж іще, тікає.

      Олена Платонівна:

      – Антончику, ти ж до мого двору так і не дочалапав.

      Калина зрозуміла, що їх треба залишити вдвох. Трохи з образою подумала – бач, знав, а їй нічого не сказав, що бабця Олена зібралася завтра покинути Обітницю. Обійняла Олену Платонівну, мовила: «Навідуйтеся» – і рушила до своєї оселі.

      З її душі спала тривога. Про дзвінок і лист скаже чоловікові, як той повернеться. А мо’, й нічого казати не треба? Може, під замком свекор уже поховав свою тривогу?

      Антон вернувся до хати десь за пів години.

      І сказав до невістки, котра вже встигла прийняти душ перед сном.

      – Тепер, Калинко, я найстаршим на Обітниці лишився. Не проведе Олена, коли в Гаравицю повезуть.

      – Тату, про що ви таке кажете? – Калина мало не зойкнула.

      Почула:

      – Правду кажу. У Старому місті баба з косою старих пеньків усе менше зоставляє. Всіх корчує. Олена, бач, од неї втекти аж у Вінницю надумала. Під крило, як то Валерка наш каже – до презіка, чи що… Нє, він тоже нікуди не втече, як і всі ми.

      «Раз жартує, хоч і так сумно, то, може, хмара й пройшла вже», – подумала Калина.

      Але

Скачать книгу