LITMIR.BIZ

Скачать книгу

(типу). Я в бігах. Під прикриттям. Мені потрібно знайти ту падлючну падлюку. Ніколи чекати.

      – Buona sera, come stai?[41]

      Я розплющую очі й дивлюся на жінку, що йде до мого односпального ліжка.

      – А ви хто, в біса, така? – питаю я.

      Жінка всміхається. Вона схожа на мою бабусю: коротке гарно зачесане волосся, світло-сіре з легким блакитним відтінком, широка, ґречна усмішка. У куточках очей – зморшки від сміху. У неї чудово вийшло б рекламувати підливи «Бісто».

      – Мене звати сестра Романо. Я сьогодні доглядати за вами.

      Сестра? Фе. Не люблю сестер.

      – А це що за гівно? – питаю я.

      Я висмикую голку з руки, липка стрічка за все чіпляється. Пекучий біль, і в мене на шкірі виступає крапля крові. Я злизую її. Смачно.

      – Це ваше знеболювальне, – пояснює вона. Вона дивиться на голку, що падає на підлогу. – Не хочете його, морфіну? Добре. Без проблем. Я забрати.

      Морфін? Ой, я люблю морфін…

      – Як ви сьогодні почуватися?

      – Я чудово почуваюся.

      Я хочу забратися звідси.

      Вона натискає перемикач біля ліжка, і матрац рухається. Він бринить і гуде під моєю вагою, і я поступово сідаю.

      Ох ти ж йобт!

      – Що це?

      Я, скосивши очі, дивлюся на свій ніс. Бачу щось типу білого гіпсу…

      Медсестра вдивляється в моє обличчя та широко, променисто всміхається.

      – Sì, – каже вона. – Погляньте.

      Вона простягає мені дзеркало, і я підіймаю його. Вона відліплює гіпс.

      – Ти схожа на Пакмана[42], – коментує Бет.

      – О, святий Ісусе, – вимовляю я.

      Мій ніс зник. Божевілля якесь.

      – А він не… замалий? – питаю я.

      – Ні, гарненький. Дайте поглянути…

      Вона смикає за нього. Я нічого не відчуваю.

      – Гей! Заберіть руки. Я буду кусатися.

      Я все ще витріщаюся на себе в дзеркало. Леонардо, ти чудотворець. Цей чоловік – чистий геній. Святий. Чарівник. (І ще й гарненький… Чорт, Бет зі своїм голосом у мене в голові не дала мені його завалити.) Тепер жодним копам ніяк мене не впізнати. Я не схожа на Алві.

      – Ви три години в операційній, а зараз повинні розслабитися.

      – Три години? – Бля, це ж ціла вічність. А як же Ніно? – Я маю йти.

      Вона кусає губу. Схоже, вона засмучена. Чіпляє назад білу пов’язку. Я втуплююся в її обличчя.

      – Де мої речі? Я йду, – кажу я.

      – Signorina, але ви щойно прокинутися.

      – Мені треба забиратися звідси. Де мій телефон? – Я відчиняю шухляду біля ліжка. Знайшла. Назад, у мережу. Я хапаю його і грюкаю шухлядою.

      – Ви не можете йти зараз. Mamma mia[43]. Не хочете, щоб доктор Бальдассіні спершу вас оглянув?

      Ммммм, доктор Леонардо. Так, я б не проти. Але не зараз. Мені ніколи. Навіть швиденько подрюкатися. Це гонка проти часу, як у «Кришталевому лабіринті»[44]. І взагалі, з хлопцями в мене

Скачать книгу