Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги - Галина Горицька Ретророман

Скачать книгу

на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:

      – Розкажіть про Алю, будь ласка…

      Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.

      – Ну добре… – відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє…

      – Ви гадали, вас кудись переселяють?

      – Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю… Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

      – А як вас примусили прийти всіх? – не розумів хлопець.

      – А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні з’явитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ…

      Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.

      – Мені щиро жаль, тьотю Зіно…

      – Усі пішли… Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили…

      Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.

      – А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, аніж…

      – Тьотю Зіно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.

      – Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. – Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув

Скачать книгу