ТОП просматриваемых книг сайта:
Танґо смерті. Юрий Винничук
Читать онлайн.
Не так давно там уже відбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всі газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на ровері проїхати дахами кам’яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, а простір поміж будівлями збирався пройти по линвах. Людей збіглося – тлуми і тлуми, і от, коли акробат пройшов по линві між двома наріжними будинками на початку Хорунщини*, а потім під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам’яниці, в партері якої містився славетний сніданковий покій* пані Теличкової*, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу. Але Львів не був би Львовом, якби після того не з’явилася вулична балада:
Приїхав ду Львова акрубата-муха,
Вліз на Теличкову і випустив духа.
Біля Шпрехера зібралося стільки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп ліктями, цідячи грізно крізь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Ґолда, Ядзя і Ріта разом зі своїми пуцьвірінками не відставали від неї ані на крок, повторюючи ті ж чарівні слова, і незабаром уже все любенько бачили, як на долоні.
– Запізно, – зітхнула матінка, виймаючи канапку з торбинки, і мала рацію, бо тіло вже встигли накрити простирадлом, з-під якого тільки виднілося кілька тоненьких струмочків крові.
– Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знімуть? – з надією промовила пані Ядзя.
– Ніколи не знімають, – відказала моя мама тоном бувалого свідка безлічі самогубств. – Вони думають, що таким чином бережуть наші нерви. Але насправді мені було б куди спокійніше, якби я добре усе роздивилася.
– Ой, не кажіть, – зітхнула Ґолда. – Я аж вся затерпла.
– Шкода, що не маємо такого мосту, як у Нью-Йорку, – сказала Ріта, – там стрибають у воду мало не щодня.
– Бідна Полтва, – зітхнула матінка, – якби її не замурували, мали б і ми на шо ся подивити.
Поліціянти пильнували порядку і чекали, заки приїдуть санітари з моргу. Якийсь чоловік з капелюхом у руці та з глибокодумною міною задирав голову догори, мовби намагався зміряти висоту будинку, і не заспокоївся доти, доки якийсь шалапут-горобець не прикрасив його лисину грайливою хляпкою. Чоловік вилаявся, вийняв хустинку і став пуцувати лисину.
– Цікаво, то чоловік чи жінка, – поцікавилася матінка в якоїсь перекупки, що стояла поруч.
– Дівчина, – відповіла та і втерла рогом квітчастої хустини сухе око. – Така молода… Кажуть, через трагічне кохання.
– А йдіть! Ще й таке буває?
– Буває, буває. Зробив їй дитину, а сам чкурнув до війська.
– Я би му дала військо! – похитала головою матінка. – Ох, я би му дала! Я би поїхала до штабу, до самого військового міністра, до Пілсудського