LITMIR.BIZ

      – Мені сниться, що у мене на сніданок буде манна каша з родзинками і горішками. А тобі?

      – А мені сниться, що ти її вариш.

      – Чому я?

      – Тому, що вчора мені снилося, що варив я.

      – Але ж насправді варив я.

      – Звичайно, ти. Але уві сні буває все навпаки. Тому сьогодні твоя черга. А я піду у садок і ще трішечки на сонечку подрімаю. А коли тобі насниться, що ти вже зварив кашу, то поклич мене.

      Сонечко так ласкаво світило і так лагідно пригрівало, що Піплю знову потягнуло на сон. Він знайшов у садку затишну місцинку під розлогою яблунею, ліг на м'яку травичку і задрімав. Та й ще б не задрімати, коли довкола тільки й чути що сонливе дзумріння різноманітних кузьок і комашок, а здалеку – тихе кування зозулі, переплетене зі співом жайворонка.

      Не знати, скільки б він спав, але з яблуні раптом зірвалося велике червоне яблуко і гугупнуло об землю.

      Піпля в одну мить прокинувся. Йому здалося, що стався землетрус. Наляканими очима роззирнувся на всі боки, але нічого страшного не побачив. Зате неабияк вразило його велетенське яблуко.

      – Ого, яке! – вигукнув, бо ж яблуко було завбільшки з його голову. – Добре, що на мене не впало.

      Він погладив його долонями, покрутив, помилувався і тільки-но наготовився вкусити, коли почув тонесенький писклявий голосок:

      – Ой-ой-ой! Не їж мене!

      – Хто це говорить? – здивувався Піпля, випускаючи яблуко з рук.

      – Це я, яблуко.

      Піпля нахилився і побачив, що голосок лине з маленької чорної дірочки біля хвостика.

      – Хіба яблука говорять? – не вірив своїм вухам Піпля.

      – Ще й як говорять! Тільки дуже тихо. А я таке яблуко, яке говорить голосно.

      – І то тільки тому, що ти говориш голосно, я вже не повинен тебе їсти?

      – Ні, не тільки тому. Головна причина полягає в тому, що я ще росту.

      – Ростеш? – здивувався Піпля.

      – І дозріваю.

      – Дозріваєш?

      – Росту і дозріваю.

      – А чому ж ти тоді впало з дерева?

      – Тому, що мені вже зовсім мало залишилося. Ось я ще трішки підросту і дозрію, а тоді ти зможеш мене з'їсти.

      Піпля подумав, що й справді куди приємніше їсти дозріле яблуко, аніж недостатньо зріле, і лишив його в спокої.

      – Добре, я почекаю. Мені нема куди квапитися.

      Він знову заклав руки за голову і почав спостерігати за хмарками в небі. Але якісь дивні звуки, що долинали з яблука, не давали йому зосередитися. Щось у яблуку похрумкувало та поцьмакувало, щось там безперестанку вовтузилося, крекчучи та мугикаючи; а що воно було таке, Піпля ніяк не міг дошолопати.

      – Гей! А хто це там хрумкає?

      – А це я так росту, що шкурка вже не витримує і похрумкує. Ось я ще трішечки підросту, а тоді ти мене з'їси.

      – Добре. А хто ж тоді там цьмакає?

      – А це я так дозріваю, що аж соком наливаюся, і через це поцьмакую. Ось я ще трішечки подозріваю, а тоді ти мене з'їси.

      Піпля заспокоївся і знову задивився в небо. У цей час з'явився Гопля.

      – Ну от, ти знову б'єш байдики, – зітхнув він, підійшовши до Піплі.

      – А ось і ні. Не б'ю я ніяких байдиків. Я взагалі, коли хочеш знати, не люблю битися. Я зараз зайнятий важливою роботою.

      – Якою саме?

      – А такою – я вилежую яблуко!

      Гопля почухався за одним вухом, потім – за другим і сказав:

      – А хіба яблука висиджують? Це ж не яйця.

      – Не висиджують, а вилежують. А хто не вилежує яблук, той їсть недозрілі. А я буду їсти найспіліше яблуко з усіх яблук у світі.

      – Добре, а звідки ти знатимеш, коли воно дозріє?

      – Воно

Скачать книгу