LITMIR.BIZ

Скачать книгу

перебендю. Дідуган у розшитій півнями свитці заспівав про козацьку недолю:

      Ой козак чумакує, козак бурлакує,

      Пропив сірі воли та чорні корови,

      Нігде дома не ночує…

      Послухавши пісню, звеліли піднести перебенді чарку та, по молитві, приступили до застільного ритуалу.

      Після здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже більш як півпінти «зміїної жовчі» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечі, спрямував висвітлений погляд просто в очі Немиричу й запитав, що той думає про сарматів.

      Сенатор дипломатично відповів, що не дуже впевнено почувався би в бесіді, яка б оберталася навколо племен настільки давніх, що від них не дійшло до теперішньої доби ані власних письмових свідчень, ані списків царів і династій.

      Вислухавши таку відповідь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою. Відтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князів Церкви, всечесних отців та всіх обітників і постників у підсонні.

      Всі випили, після чого Манойлович запитав у Трифона, чи не тішить раптом їхня достойна компанія сатану тим, що просто напередодні Великого посту вживає міцні настоянки, які звеселяють душу та відволікають стадо Христове від благочестивих розмислів.

      На те монастирський ключар відповів, що до початку посту залишилося ще більше доби, а сам він давно розмірковує над відомою дозвільною формулою, яка, хоч і притаманна латинникам, втім базована на правдивій соборній основі та глибоких джерелах: liquidum non frangit jejunum61.

      Сотник із повагою вислухав родича, супроводив латинську формулу кількома схвальними кивками та запропонував випити за вченість, яка звільняє людину від забобонів, але при тому залишає її серед добрих овець вселенського стада.

      Після тосту знову заспівав перебендя. Він завів давню чумацьку пісню про вози, що риплять із-за гори, із-за кручі.

      Коли дорожня пісня вичерпалася, Манойлович знову спробував повернути розмову на сарматів із хазарами, проте наштовхнувся на ввічливий і послідовний опір як сенатора, так і трансільванця.

      – Чув я, що новий писар Виговський їхав з вами, пане Юрію, від самих Бродів, – ключар повернув бесіду на іншу дорогу.

      – Так, – кивнув Немирич, – ми зазнайомилися з паном писарем у замку коронного гетьмана.

      – А в нашому замку кажуть, пане, що військові старшини питали у Виговського про вашу мосць, а той їм свідчив, що ви, пане, шукаєте в наших землях старосвітських скарбів.

      – Невже? – зачувши щось близьке його натурі, пожвавішав Манойлович. – Хазарських скарбів?

      – У вашому замку чогось не дочули, – посміхнувся Немирич. – Я лише просив пана Івана доправити мене до Маслового Ставу, місця історичного, де предки наші збиралися на ради і віча, й де вершився покон давнього козацтва.

      – Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.

      – Що саме? – не втримався

Скачать книгу