LITMIR.BIZ

Скачать книгу

давності? Це геть не пояснить ні генези його злету, ні теперішнього фінансового становища. За його спиною завше хтось стояв, це було мені давно зрозуміло. Хтось із верхів і досі чи то від нього залежний, чи то має перед ним зобов’язання. Вони не дадуть тобі ходу.

      – А що було з Томашевичем після злиття?

      – Він пішов звідти і став працювати у фірмі, яка торгувала солодом і хмелем. А незабаром став її головним директором, а відтак ендеком. Приєднався до партії народної демократії… Ну і потрапив до міської ради, бо завдяки йому партія набрала на десяток крісел більше. Його цінять. І хтозна, чи незабаром він не стане президентом міста.

      – До того начеб і йдеться. І це все, що ти про нього знаєш?

      – Кажу ж: я більше ним не цікавився. Лише одного разу, років два тому, до мене звернулися в справі оболоні на Замарстинові. Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кіз альпійської породи. Так і було записано в актах. Та раптом на оболоні розпочалося будівництво. Жодних альпійських кіз там ніколи ніхто не бачив. Люди, які мали хати по обидва боки оболоні, почали скаржитися, я їм оформив ті скарги, але суд вони програли.

      – А будівництво розпочав Томашевич?

      – Ні. Він перепродав пасовисько вже як місце під забудову, заробивши в десять разів більше.

      Я поклав перед ним папку.

      – Ось, поглянь.

      Він здивовано розгорнув папку і з зацікавленням став роздивлятися знимки. Я оповів йому про зустріч в парку. Висновок його був такий самий, як і мій: Томашевич шантажував, очевидно, своїх політичних опонентів. Як йому вдалося організувати ці знимки з борделю – невідомо, але ось вони у всій красі.

      – Тепер ти бачиш, що я тим більше повинен зробити все, аби він не став президентом міста? – запитав я, згортаючи папку.

      – Твоя справа. Товкти головою в стіну теж приносить свою користь. Стаєш твердолобим. Щодо зубів, то я вже не певен.

      Я підвівся і хотів іти, коли він мовби опам’ятався і пригадав собі щось, при цьому вагаючись, чи варто мені те оповідати.

      – Стривай, – сказав замислено. – Щоб мене совість не мучила, підкажу тобі ще дещо. Ти мене запитував про членів, а нічого про акціонерів.

      – А акціонери не були водночас членами? – здивувався я.

      – Були. Всього було п’ять акціонерів. За умовами угоди, акції померлого акціонера переходили у власність живих. Пів року тому померло троє. Нагло. Один за другим.

      – Отже, зосталося двоє… І всі акції перейшли були їм?

      – Так.

      – І хто вони?

      – Одного ти знаєш.

      – Та йди! Невже Томашевич?

      – Він.

      – Хто другий?

      – Це невідомо. Імена акціонерів тримали в секреті. Відомими вони ставали щойно в день смерті.

      – Як же ти довідався ім’я Томашевича?

      – Справа виглядала так. Судово-медична експертиза попри деякі підозри поліції не побачила в тих наглих смертях жодного криміналу. Просто людська необережність, збіг випадковосте й і т. д. Вітольд Поґоржельський

Скачать книгу