Шляхи долі - О. Генри Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

тоді, чоловіче, почали присилати плаття – ох, я й не намагатимуся вам пояснити, ви й так не зрозумієте. Словом, я почала називати її тіткою Меґґі. Ви звичайно, читали про Попелюшку. Що ж, її розповідь про принца, який надягнув на неї крихітну туфельку, блякне поряд із моєю.

      А тоді тітка Меґґі каже, що влаштує у Бонтоні бенкет для мого виходу у світ, та такий, на який з’їдуться всі давні датські родини з П’ятої Авеню з приставкою «Ван» у прізвищах.

      – Але, тітко Меґґі, я вже виходила в світ, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаєте, – кажу я, – це один із найрозкішніших готелів у місті. І знаєте – перепрошую – важко зібрати товариство знатних людей разом, якщо раніше такого не робив.

      – Цим, дитинко, не переймайся, – каже тітка Меґґі. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зібрати разом міг би ще хіба король Едвард чи Вільям Треверс Жером. Будуть, звісно, чоловіки, і всі вони або винні мені гроші, або мають намір мені заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.

      – Ну, шкода, що вас не було на тому бенкеті. Столи сервірували золотом і кришталем. Крім нас із тіткою Меґґ було ще сорок чоловіків і вісім дам. У ній годі було впізнати третю найбагатшу жінку світу. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кількістю бісеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ із градом.

      А моя сукня! Кажу вам, чоловіче, слів не вистачить описати. Ручної роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларів. Я бачила квитанцію. Усі чоловіки там були або лисі, або сиві, і без кінця сипали дотепами про відсотки, Браян і врожай бавовни.

      Зліва від мене стояло щось схоже на банкіра, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він єдиний… ну про це я й хотіла вам розказати.

      Після вечері ми з місіс Браун піднялися в апартаменти. Треба було протискатися крізь натовпи репортерів у коридорах. Ось один із плодів грошей. Скажіть, ви чули про газетного художника на ім’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приємний у розмові? Ні, не пам’ятаю, з якої він газети. Ну нехай.

      Коли ми піднялися нагору, місіс Браун телефонує і просить рахунок. Його принесли, на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меґґі зімліла. Я витягла її на диван і розстібнула бісерний витвір.

      – Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?

      – Тільки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морі. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разі.

      Але ви знаєте, що зробила тітка Меґґі? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятій ранку. Ми перебралися в мебльовані кімнати на нижньому Вест-Сайді. Вона винайняла кімнату, де вода була на поверх нижче, а світло – на поверх вище. У кімнаті не було нічого, крім розкішних суконь на тисячу п’ятсот доларів і одна газова плита.

      У тітки Меґґі стався приступ скупості. Всім, напевно, треба хоч раз у житті погуляти. Чоловік тратиться

Скачать книгу